Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

швидкості, аби вона почала перевертатися — так поволі, що

можна було, при бажанні, й не помічати цього. Майже не — але

не зовсім не. Мережу линв побило, порвало, і лише дві ще

трималися, а решта поплив ла в космос. Одну розірвало надвоє, а

інші або повідривалися від опор, або поздирали опори з корпусу

корабля. Годі було визначити точно. Внизу Нова Земля, така

величезна, затулила Гевлокові усе його поле зору. Хвиля

запаморочення захлинула його, й він уздрів майже

галюцинацію: ніби ця планета обернулася потворою, що

зводиться з неосяжного океану, аби всіх їх поглинути.

— Алексе! — сказала Наомі. — Скинь кабель.

— Ні! — крикнув їй Басія.

— Не відповідає, — сказав Алекс. — Мабуть, пошкоджено

скидний механізм.

«Росі» знову крутнувся, і линва туго натяглася.

— Припиніть вогонь! — гукнув Басія. — Припиніть стрільбу

рейкотрона!

— Перепрошую, — вибачився Алекс. — Було на автоматиці.

Вже й вимкнув.

— Я рушаю до «Барби», — оголосив Басія. — Зварка при мені.

Може, я щось там зарятую.

— Це не спрацює, — заперечила Наомі. — Просто відріж линву.

«Барбапіккола» вже змістилася на добрих градусів десять із

тієї сталої орбіти, яку мала досі. Вона падала.

— Я не вертаюсь на «Росинант», — заявив Басія. — І линви не

різатиму. Я маю глянути, що там.

— Не забувай, що вони й досі стріляють у тебе, гаразд? —

мовила Наомі.

— Начхати мені на це! — сказав Басія.

— Я прикрию його, — зголосився Гевлок. — Знаю, як це

робиться.

— А рухатися ти можеш?

Гевлок порадився зі своїм дисплеєм. Зрешечену ногу

знерухомлено, вона перебуває під тиском, щоб не було

кровотечі. Пробито одне з гальмівних сопел. Повітря в його

скафандрі мало якийсь різкий запах, наче розплавленого

пластику. Кепський знак!

— Як по правді, то й ні, — сказав він. — Але хай Басія

допровадить мене до криївки. Хоча б до зовнішнього шлюзного

люка на «Росинанті». Там я сховаюсь і повоюю як снайпер.

— То поспішіть, — порадила Наомі. — Ті все ще наближаються

і, зрештою, можуть іще щось пошкодити.

Гевлок вивільнив свої магнітні черевики та обернувся до

поясанина.

— Ну, то що? Якщо ми беремось за це, то ходім!

Басія вхопив Гевлока за руку й потягнув уздовж побитого боку

корабля. Віспяні плями та яскраві цяти, де корпус поцюкали

уламки шатла, видніли скрізь, а до них додався ще й рубець від

саморобної ракеторпеди. В одному місці кучерявився ніжно-білий плюмаж: щось витікало назовні. Час ішов ніби

підстрибом. Ось він уже біля зовнішніх дверей шлюзу.

Відчинено, для нього. Червоні цяти свідчили, що його інженери

на відстані десяти хвилин підльоту. Барба опинилася вгорі, над

головою в нього, а планета нависала ще вище. Це була вже не

звірюка, що вставала, аби його зжерти, а ціле захмарене небо, яке падало, щоб розчавити його.

— Як ти, в нормі? — спитав його Басія. — Зможеш це робити?

— Я виживу, — сказав Гевлок, незагайно похопившись, що

бовкнув таку геть недоладну дурницю. — Я в порядку. Голова

трохи пливе, але кров’яний тиск добрий.

— То гаразд. Я хутенько туди й назад. Не дозволь тим сучим

синам наробити ще більше біди.

— Постараюсь, — пообіцяв Гевлок, та Басія вже й подався

нагору по линві. Гевлок перевірив рушницю, дисплей. Якось

пристосуватися б до прокручування «Росинанта»… Але швидко

відшукав ті червоні цяточки.

— Ну що ж, хлопці, — заговорив він. — Ви зробили свій вибір. А

зараз відкрутимо це назад. Іще є час. Нікому не хочу завдавати

шкоди…

Слова прозвучали якось надреально. Неначе вірш із якогось

далекого-позаминулого сторіччя. Молитва за деескалацію

протистояння. Ніхто ж ніколи не оцінить, скільки тяжкої

безпекової праці йде на звичайне намагання протримати

ситуацію під контролем іще кілька хвилин, даючи кожному, кого втягло до кризи, трішки часу, аби все обдумати. Погроза

вчинити насильство була лиш