Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

великого арсеналу, а мета погрози — не попустити, щоб дійшло

до ще гіршого. Якщо є хоч якась можливість — не допуститися

до ще гіршого. Тут йому спало на думку, що саме цій частині

безпекової роботи Мертрі найгірше давав раду.

Його дисплей виявив предмет, що швидко рухався. Куля?

Повільний метеор? Кут підказував, що, ймовірніше, куля. Ще

одна йшла в напрямі Басії. І ця не влучить. Але невлучання

протриває недовго.

— Гаразд, — мовив Гевлок, зводячи рушницю. — Рахую до

десяти, й кожному, хто наближається, дістанеться куля.

Намагатимусь дірявити самі лише костюми й ПКД ваші, але

абсолютної точності не обіцяю.

Червоні цяти не змінили своїх векторів.

Дивно це було. Він пройшов увесь цей час, пережив усі ці

небезпеки. Сантиметр за сантиметром падав він на планету, борючись за ще кілька хвилин чи годин свого життя. Але

найдужче непокоїло його те, що йому й досі доводиться стріляти

в когось.

Розділ п’ятдесятий. Елві

Візок був сконструйований для їзди по нерівній, перетинчастій місцевості й скинули ж його на планету без

доріг. Не був він комфортабельний, але їхав ще й як швидко, тож ревище генератора й хурчання двигунів створювали якийсь

наче «білий шум», і мозок Елві за кілька годин мандрівки

навчився його майже не чути, даючи своїй господині якусь

подобу тиші. А довкола мандрівців стелилося одноманітне

руйновище Нової Землі: дуже схожі краєвиди виникали

попереду й швидко зникали позаду. Буревій, що розметав

Першу Висадку на шматочки й залив її мулом, пройшовся

повсюди. Всі крає види, по яких вони проїздили, були

потрощеною і затопленою пусткою, але вони все одно

зачаровували. Все ще були прекрасні…

Ось цілий ліс тонких червоних тіл — чогось середнього між

деревами і гігантськими грибами — лежав повалений, і колеса

візка лишали на їхній плоті свої візерунчасті відбитки. Якісь

летючі істоти, не більші за розчепірену долоню Елві, не одну

годину летіли слідом за візком, приваблені чи то гуркотом

мотора, чи то викидами в атмосферу вуглеводнів. Хотілося б їй

знати, як ці тендітні створіння пережили ту всепланетну

катастрофу. А коли споночіло, три широчезні колони світляних

цят звелися в небо, мов які хмарочоси, зі світлячків збудовані.

Елві не знала, що то було: живі організми, на взір ящірок-дражнилок, а чи артефакти, як оті її метелики. Якась величезна

тварина, заввишки й завширшки як слон, але поділена на

сегменти, мов гусениця, лежала мертва, розкладаючись, на схилі

невисокого пагорба; з її боків стирчали дві переплетені, мов

ребра, структури, а крихітні, завбільшки з комара, стервятники

обліпили її, неначе пасмуги імли. Якась сріблясто-блакитна

будова звелася з сіруватої калюжі дощової води, впала, а тоді й

знову звелася вгору. То могло бути що завгодно, але вона в тій

поведінці могла добачити лише гру. Щось там плюхається в

калюжах. Тільки такі припущення — бо не могла ж вона

зупинити візок та й піти все те вивчати.

Ціла біосфера — чи й дві-три їх? — промайнула повз неї, дражнячись і натякаючи. Як жаль, що вона не побачила всього

цього ще до буревію! В найкращому разі тепер можна було

здогадуватися, що тут існувало до того, і придивлятися, що ж

з’явиться опісля. То Елві втішилася тим, що нагадала собі: завжди щось таке бувало, й то є вічна істина. Вся природа є

запис криз, знищень та наступного пристосування й

процвітання — аби все те укотре згинуло знову. Те, що сталося

на Новій Землі, це є одиничний, конкретний випадок, але

взірець таких катастрофічних змін начебто можна прикласти до

всього скрізь і, можливо, завжди. Навіть інопланетяни, що

створили всі