Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

постраждали від якогось неосяжно-космічного колапсу.

На світанку всі троє поділилися останніми крихтами своїх

припасів. Іще лишався запас води на кілька днів, але ж вони

швидко зголодніють, і тоді, певне, доведеться пошукати чогось

такого на цій планеті, чим би наповнити шлунки. Як не

знайдуть нічого такого, то помруть. Хіба що Голден, можливо, зуміє зробити так, аби знов запрацювали реактори, і тоді хтось

скине їм щось із кораблів… Потім дорогу перегородив глибокий

каньйон

із

прямовисними

стінами,

й

ерозія

сторіч

продемонструвала їм незмінно рівні-рівнесенькі, мов сторінки

книги, верстви кам’янистої породи. Лише за пів години пошуків

експертна система візка спромоглася знайти стежку, що вела

вглиб і виводила на другий бік.

Коли ж вона сказала, що це ще щастя їхнє, що не натрапили ні

на який гірський хребет, Фаєз засміявся.

— Для цього тобі довелося б десь доп’ясти спершу тектонічні

плити, — сказав він. — Ця планета не має гір, а має самі лише

пологі пагорби.

Через гуркотіння візка, яке треба було перекрикувати, аби

щось комусь сказати, ніхто з них не говорив багато. Але

біологині здавалося, що Еймос Бертон не заговорив би, навіть

якби панувала тиша. Півтора дня їхньої мандри він просидів за

кермом візка, схрестивши ноги, а очима пас тільки свій ручний

термінал та ще обрій. Їй здавалося, що на широкому обличчі

цього чоловіка росла все більша тривога: страх за Голдена й за

космічні кораблі над ними, хоча… чи не кидала вона проєкцію

своїх власних почуттів на нього? Таке було в нього обличчя.

У деяких місцях сліди першого візка — на якому поїхали

Мертрі з Вей — відхилялися від їхнього напряму. Іноді ті сліди

губилися в надто рідкій грязюці або зникали, перетинаючи

широкі й мокрі ділянки кам’янистого ґрунту. Але щораз вони

поверталися на той шлях, куди вказувала північна стрілка

компаса, й тоді подвійний слід протекторів двох візків простував

крізь довколишню глушину на північ. Промені фар виривали з

пітьми смуги вивернутого гравію та блідо-жовті равлоподібні

організми, почавлені колесами того візка. Похолодніло — чи

тому, що наближалися вони до півночі, а чи тому, що постійна

захмареність не пропускала енергії сонця на поверхню планети.

Скільки дозволяла пустка в її животі, Елві дрімала, поклавши

голову на Фаєзові коліна, а потім вони помінялися: він подрімав

на її колінах. Її сни були про Землю та як вона намагалася

провести рознощика піци через плутанину коридорів до своєї

університетської лабораторії. Та ось вона прокинулася від того, що щось змінилось, але що саме, втямила не відразу. Сіла, тручи

очі.

Фари освітлювали перший візок: заляпаний грязюкою та

роздряпаний з одного боку чимсь твердішим за сплав його

бортика. Еймос зліз на землю й повільно обійшов його двічі: раз, оглядаючи візок, і ще раз, задивившись у довколишню

темряву.

— Що сталось? — запитала вона. — Чи все гаразд?

— Їхні мотори перегоріли, — сказав Еймос, залазячи назад у

свій візок. — Осі забилися грязюкою, а вони їх не чистили. Хоч

би куди вони подалися звідси, то вже на своїх рідних ногах.

— А до Голдена ми вже близько?

— О так! — мовив Еймос, підіймаючи свій ручний термінал. —

Ось є останній проблиск. Коротенький, але дає нам досить точну

інформацію про місце його перебування. Ми рушаємо на цей

сигнал, сподіваючись, що незабаром знову буде якийсь знак. —

Накреслена на дисплеї карта не давала уявлення про масштаб, але там були дві позначки: одна для них, а друга — для капітана.

— Якщо я не помиляюсь, їхати нам лишилось зовсім небагато. І

ми, на відміну від тих, досі на колесах. А вам двом, від цього

місця, краще залягти на підлозі.

— Чому? — спитав Фаєз.

— На той випадок, якщо вони надумають підстрелити кого-небудь, — відповів Еймос, знову заводячи генератор.

Їй здалося, що Еймос, через те ревище, навряд чи