Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

Фаєзову відповідь:

«Гаразд. У цьому є сенс». Але вона розчула й прилягла на

підлогу.

Була все ще глупа ніч, далеко до ранку, як вони під’їхали до

будівлі. Спочатку щось замерехтіло в пітьмі, немов яке

скупчення зірок. Якусь хвилю Елві навіть думала, чи то не

розрив у хмаровинні. Але що ближче вони під’їжджали, то

краще переконувалися: там щось інше.

У пітьмі годі було розгледіти деталі, але схоже було, що й тут

десь чи не така сама ніби органічна архітектура, що й у

руйновища біля Першої Висадки, тільки тут і розміри, й велич

були на кілька порядків вищі. Елві начебто опинилася біля

одного

з

величезних

індустріальних

руйновищ

на

західноєвропейському узбережжі — біля такого місця, де колись

пишало своєю могуттю щось на весь світ величне, а нині

зосталася від нього сама лиш шаламайка. Коли крізь промені

фар пробилися перші бліді ранкові сніжинки, вона подумала, що то падає попіл.

— Це й є те місце, куди ми їдемо? — запитав Фаєз.

— Гадаю, що так, — відповів Еймос. — Останні дві години ми не

мали надійного уточнення координат від капітана, але саме

звідси надійшов останній від нього сигнал. Гадаю: хай-но ми уві-йдем досередини, сигналу більш не буде.

— Або ж воно його з’їло! — припустив Фаєз. — Чудисько могло

зжерти його.

— Ну, нашого капітана не так-то просто проковтнути! — сказав

Еймос.

Візок знай котився — до останнього зафіксованого місця

знаходження Голдена.

Величезні чорні колоси зводилися із землі, й деякі з них

шарнірно вихилялися до слідів візка. Пішов густий, лапатий

сніг, липнучи до ґрунту й до візка. Однак інопланетянські

побудови лишалися чисті: сніг на них танув. «Воно тепле!» —

подумала Елві — й нез’ясовно цим стривожилася.

Ось візок проїхав попід аркою, метрів десять заввишки, й

покотив далі, вже територією будови. Сніжити перестало. Скрізь

довкола них жевріли ті стіни, сповнюючи простір м’яким

світлом, що не давало тіні. Повітря тут було тепліше, але

сповнене якогось різкого, ядучого, мов алкогольні випари, але

гострішого запаху. Візок трохи позвертав туди-сюди, вишукуючи

останні, вже ледь чутні сліди електронного запаху Голдена, а

тоді й здався: став. Еймос перемкнув його на ручне управління.

Проходи покружляли, попетляли трохи, а тоді почали ширшати, ведучи до якогось вільнішого простору. Був тут дах, але він

губився високо в пітьмі. Із землі зводилися якісь довгі труби, що

могли бути акведуками чи мережею якихось судин, і тяглися то

паралельно, то врозтіч, туди й сюди, — певне, до якогось

функціонального серця всієї структури. Візок уповільнив рух.

Еймос узяв рушницю з пульта й вистрелив. Розкотилася гучна

луна.

— У що ви стріляєте? — спитала Елві.

— А ні в що. Просто, подумав: треба звістити про нас, — мовив, стенувши плечима, Еймос. А тоді склав долоні довкола рота

рупором і закричав: — Капітане! Ти там? Голдене!

— А ви певні, що він тут? — запитав Фаєз.

— Ні, — відповів Еймос, а тоді ще крикнув: — Капітане!

З-за якоїсь масивної машини, метрів за п’ятдесят від них, вийшла постать. Обрисами й величиною ніби людська постать, але Елві пережила миттєве відчуття дезорієнтації, адже людині,

здавалося б, тут не місце. Еймос знову взяв рушницю й

націлився у ту прояву. А вона стала, ноги розставивши на

ширину плечей, руки в боки, так реагуючи на наближення візка.

Коли під’їхали на відстань десяти метрів, Еймос вимкнув

генератор.

— Гей, привіт! — мовив він, голосом відкритим, дружнім і все

ж таки нещирим.

— Привіт — а погейкай на самого себе! — відказала Вей, задерши підборіддя.

Еймос висів з візка, не випускаючи, мов забувши, автомата з

руки. Елві глянула на Фаєза, а той тільки плечима здвигнув.

Вона ковзь на землю й ступила вперед кілька повільних крочків.

Поклала руку на переднє колесо: протектор іще