Богоміл Райнов - Пан Ніхто

переривається появою смаженої риби. Поява ця якраз вчасна, щоб розвіяти меланхолію німця й нагадати йому, що в нашому грішному світі все ще існують якісь маленькі радощі, навіть для старіючих чоловіків. Він заглушує свою гіркоту кількома великими шматками білого, ще паруючого м'яса, заливає їх, щоб охолодити, бокалом білого рейнського вина, а потім продовжує в тій же послідовності напихатися й заливатися і лише після того, як з легким подивом констатує, що тарілка перед ним порожня, відкидається широкими плечима на спинку крісла і повертається до перерваної розмови:

— Отже, мова йшла про перший внесок, Лоране. Проте він виявився й останнім. Я б простив цьому типові те, що він ліквідував Горанофа: то їхня справа. Я б простив йому й те, що він прострелив мені руку. Але того, що він вислизнув у мене з-під носа і перебрався на той світ у той момент, коли процес доїння уже почався, цього, щоб ви знали, я йому ніколи не прощу!

— То не тільки його вина, — намагаюсь я виправдати покійного.

— Звичайно. Однак це не міняє справи. Все було продумано до останньої деталі, в тому числі й спостереження через Флору, щоб той старий хитрун не спробував викинути мені якийсь номер або щезнути у невідомому напрямку. А він все-таки взяв і щез. Ні, цього я йому ніколи не прощу!

Брунер піднімає бокал і надпиває великий заспокійливий ковток. Потім витирає свій широкий хижий рот салфеткою і веде далі:

— Діаманти, одначе, ще тут. Питання лише в тому, де саме. Якраз на це питання я чекаю вашого пояснення, Лоране. І хоч я не люблю повторюватись, але ще раз хочу попередити вас, що коли вам забреде в голову обманути мене, ви неминуче наткнетеся на один із цих двох смертоносних кулаків.

— Діамантів я вам не обіцяв, — намагаюся з'ясувати наші стосунки.

— Я не сказав, що чекаю від вас діамантів. Я чекаю відомостей. Тих, які ви маєте в даний момент. І тих, до яких доберетеся в майбутньому. Бо я не сумніваюся, що ви й далі будете винюхувати скрізь тим своїм хитрим носом. А коли нюхаєте, не забувайте, що уклали угоду і що Брунер нещадно суворий, коли йдеться про угоду.

— Не турбуйтесь. Я вам сказав, для мене ваші камені й ламаного гроша не варті.

— А тепер — тайник!

— Це сейф у холі Горанофа. А сейф схований за картиною над комодом.

— Ну й що, це і є тайник? Його й останній дурень намацає.

— Але після того, як намацає, муситиме відімкнути.

— Мабуть, і це вже хтось зробив.

— Не думаю, конструкція замка дуже солідна й складна. І зауважте, Брунере: люди, у яких був доступ до тайника — Пенеф чи Віолетта, — не мали ключа, а також не мали часу й сміливості, щоб вдатися до послуг якогось техніка. Людина ж, яка володіє ключем, все ще не добралася до тайника.

— Яка людина?

— Ім'я її — Кьоніг. Він з'явився на аукціон і запропонував фантастичну ціну за віллу. Ця деталь вам щось говорить?

— Я вже чув про це, — киває Брунер. — А як ключ потрапив до Кьоніга?

— Тим самим способом, яким потрапив би і до вас, якби ви убили Горанофа й обнишпорили його кишені.

— Хочете сказати, що Кьоніг прибрав Ганефа?

— На ваше щастя, не він особисто, а його люди. Думаю, що якби Кьоніг сам вчинив убивство, у нього вистачило б розуму пошукати замок до виявленого ключа. Але ті дурні не мали ані вказівок, ані розуму для таких операцій. Вони виконали доручене їм завдання і зникли.

— А вбивство Пенефа?

— Та сама історія. І те саме завдання — ліквідувати Пенефа. І хоч було заодно наказано зробити обшук, та на цей раз не вистачило часу. Тому що, як свідчать дані поліції, Пенефа вбито буквально за кілька хвилин перед поверненням Віолетти. Я навіть припускаю, що вбивця, ледве встромивши ніж, одразу ж почув біля входу голоси Віолетти й вашої Флори і поспішив утекти через чорний хід.

— І ви вважаєте, що зараз, поки ми тут розмовляємо, діаманти лежать у тому тайнику у віллі Ганефа? — вигукує Брунер з досить помітним збудженням.

— Я нічого не вважаю. Говорю вам просто те, що знаю і що припускаю, — сухо кажу я.

І щоб передчасно його не бентежити, додаю:

— Там чи в іншому місці, але діамантів усе ще не знайдено. Інакше квартал давно б заспокоївся

— Ваша Розмарі також, напевне, давно зникла б, — додає німець, пильно дивлячись на мене примруженими очима. — Адже вона теж прибула в цей квартал не заради чистого повітря, чи не так?

— Напевно… — відповідаю недбало.

— Слухайте, Лоране! — визвіряється Брунер. — Не забувайте про нашу умову: мені від вас не потрібно нічого, крім відомостей. Як бачите, дуже скромно. Але це не значить, що я допущу, аби ви утаювали від мене те чи інше на свій розсуд…

— Облиште її, — кажу я так само недбало. — Це абсолютно безпечний пішак. Точніше, пішак Тео Грабера, ювеліра, якому Гораноф продав один-єдиний діамант — мабуть, щоб виплатити вам скромне відшкодування збитків. Отже, Грабер послав свою секретарку у ці місця стежити, щоб нічого не сталося з діамантами, які він, очевидно, горить бажанням купити за якомога нижчу ціну.

— Ви починаєте ставати конкретнішим, — бурмоче Брунер. — Власне, ці деталі мені відомі. Я просто запитав, щоб перевірити вас.

Я з докором дивлюся на нього. Потім, осінений раптовою догадкою, запитую:

— А ви не допускаєте, що камінчик, який Гораноф продав Граберові, був не першим, а останнім з серії? І що Гораноф за ці тридцять років мав повну можливість продати по одному всі інші камені?

Брунер ошелешено глянув на мене. Потім раптово засміявся коротким хрипким сміхом:

— Не говоріть дурниць, Лоране! Ви справді не маєте поняття про вартість цих діамантів. Така поміркована людина, як Ганеф, не змогла б розтратити їх і за сто років. Не говоріть дурниць.

— Я б запропонував вам доїхати до центру в моїй машині, — бурмоче Брунер, коли ми знову опиняємось на протилежному березі. — Але Берн — мале місто, і ліпше хай нас не бачать разом.

— Цілком вірно, — киваю я. — Скористаюсь підйомником.

— Підйомником? Він не наповнений для вас неприємними згадками?

— Якщо тільки згадками, то це не страшно, — відповідаю. І ми розстаємось.

«Отже, ядро горіха вже вийнято, хоч і крихта за крихтою, — думаю собі, поки стара підйомна споруда виносить мене до горішнього міста. — Історію складено докупи і в прямій, і в зворотній послідовності, словом, тим дещо хаотичним способом, яким діти складають