Ольга Юліанівна Кобилянська - Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська

мене добий!

Відтак, піднімаючи доньку на ноги, що судорожно за свої цвіти вхопилася, спитала побілілими устами:

– Доню моя люба, одна в мене в світі – ти Гриця струїла?

Тетяна усміхається.

– Цить, Мавро, – шепче, підсуваючи високо чорні брови, – лихо в нім сховалося… цить! Вже ніде лиха не буде…

– Доню! – молить ще раз мати з надлюдською якоюсь силою і тулить ніжно доньку до себе, як малу дитину. – Ти? Скажи правду всім, ти? Як Господу Богу скажи…

Тетяна дивиться довго матері в очі, мов пригадує собі щось, а далі, тулячись з правдивою ніжністю дитини до грудей матері та хапаючись знов, як перше, судорожно за свої цвіти, починає любо, півголосом, ніби переказуючи тайну, ніжно співати:

Гей, на Івана, гей, на Купала… гей, гей, гей!..Красна дівчина долі шукала – гей, гей, гей!..

Та вимовивши посліднє слово, вона виривається нараз несамовито з обіймів матері і вилітає стрілою з хати…

Мовчки… без словечка… повалилась Іваниха Дубиха додолу…

. . . .* * *

Поховали Гриця, розійшлися люди.

– Ходім, Мавро, – обізвався вже по всім старий Андронаті до своєї доньки. – Ходім між циган. Тепер ми тут знов старці…

– Ходім, тату, – каже Мавра твердо, як камінь, і подала старому довгий костур в руки. – Тут вже мій гріх скінчився.

І пішли.

Злегка лиш колишуться ті сосни і смереки, яких вони, ідучи не раз білою стежкою, мимохіть дотикались злегка, і колишеться лісовий шум в воздусі, успокоюючи порвані струни в душах, доки не вийшли з лісу; а коли його оставили, він згубився цілком, і над лісом схилилася ніч…

* * *

Іваниха Дубиха перешукала з людьми чи не весь ліс і сховки, куди заходила Тетяна, і не найшли її. Вона без сліду пропала. Настала вже чи не сама північ, а Іваниха Дубиха лежить обезсилена на своїй постелі – заєдно надслухує. Її серце каже, що Тетяна верне; от-от уже північ. От-от чує вона шелест. Тетяна верне сама, як не раз вже. От-от зазоріє. І – коби вже й зазоріло… А як вона верне, тоді забере її з собою в монастир і віддасть її Господу Богу. Господь один її зцілить – скріпить. Господь один – а відтак нехай діється далі його Божа воля…

В хаті тихо, мов у святині, лиш дрібне світло блимає і часом прискає перед іконою Пречистої Діви, – Іваниха Дубиха жде, надслухуючи, і її стулені очі заливаються безустанно слізьми.

От-от – знов якийсь шелест. Ні. То ріка. Вона не вмовкає. Кілька разів і збудиться вона з півсну, ріка все її дразнить, мов чогось домагається.

Нараз… і тепер вона не помиляється. Вона чує. Чує виразно, лиш не знає розрізнити – що се. Чи се бренькіт бджіл причувається їй, чи се ніжні струни, чи се ангельські голоси? Не знає. Але вона чує і не помиляється.

Попри її слух пересовується легко, мов сонна мрія, мов бренькіт бджіл, мов шовк, що волічеться по струнах – предивно ніжний, співучий голос, що всю її душу мов у облаки небесні здіймає:

Гей, на Івана, гей, на Купала… гей, гей, гей!..Красна дівчина долі шукала – гей, гей, гей!..

Іваниха Дубиха прокинулась, зірвалася. Господи Боже, се Тетяна! Так. Се був голос Тетяни. Вона чула виразно, що се був її любий голос. Вона шукає під вікном дверей і співає…

Іваниха Дубиха встає як змога скоро, спішить, хитаючись, до дверей, розриває їх і бачить.

Вона, мабуть, спала. Надворі ясний день, усміхається сонце і вказує все ясно – лиш Тетяни нема. Іваниху Дубиху обняло зимним потом. Чи їй спів Тетянин лиш приснився? Чи чула вона його справді? Та тут заблисла їй страшна думка до голови, і вона спішить до челяді…

Ідуть всі над ріку, шукають ще й там. Може, знайдуть хоч там сліди.

Пішли…

Не довго ішли.

Там, де глибина царювала, де камінь-велет спокійно означав неповорушну глибину ріки, де на дно її утонув колись Тетянин вінок, стояв на поверхні блискучої води, притулившись до каменя, один великий цвіт червоного маку. Другий, припершись аж до берега ріки, ждав – і як той, і собі не рухався…

Стоїть Іваниха Дубиха і дивиться без слова на ті два цвіти, а з нею і вся челядь.

Довго, довго дивиться вона на них – далі відвертається…

. . . .

Відвели Іваниху Дубиху.

Чернівці, в квітні 1908

Коментарі

Царівна

Вперше надруковано в газеті «Буковина» за 1896 рік. В серпні 1896 року вийшла окремою книгою як відбиток з «Буковини».

Розпочала писати «Царівну» у 1888 році у Кімполунгу, а закінчила у 1895 році у Чернівцях. Повість мала кілька варіантів назви і неодноразово перероблялася. У 1891 році О. Кобилянська надіслала повість «Лореляй» Михайлові Павликові до Львова з проханням надрукувати її в газеті «Народ», де, однак, повість так і не вийшла. У 1894 році О. Кобилянська обіцяє надіслати повість, тепер уже під назвою «Без подій», до редакції газети «Зоря». В листі від 20 червня 1895 року вона повідомляє, що змінила назву – «заголовок «Без подій» мусила-м перемінити на «Царівна» тому, що рішилася в остатнім часі замінити в ній дещо». Повість, однак, так само не була прийнята до друку.

Опублікував ЇЇ Осип Маковей у газеті «Буковина» в №№ 100, 109. 112—121, 125—127, 129—132, 135—138, 147—169. Розкриваючи зміст основних ідей у своїй повісті, О. Кобилянська у листі до Маковея, який готував критичний нарис про її творчість, рішуче виступила проти тієї інтерпретації «Царівни», яку дав у своїй рецензії М. Грушевський. Зокрема письменниця зауважувала: «Як він міг щось такого старосвітського написати? Зробив з Наталки, жінки прецінь, думаючої, з самого початку повісті думаючої, якогось роду Aschenbrodel, die unter der Zucht der bosen Stiefmutter u. der Stiefschwester leidet und auf einen Königssohn wartet[301], і каже, що вона змодернізована тим, що читає Ніцше! Чи той панок не читає що іншого, окрім творів малоруської (української. – Ред.) літератури, що він не знає, що тепер суть вже інші типи жіночі і стремлять / до чого ж іншого, як allein zur Ehe!..[302] […] З причини, що Наталка думає, не є пересічною лялькою, що є тоншого успособлення і не йде на кулаки з своїм окруженням[…], повстає прецінь повість. Се є повість чуття, сама фабула є річ побічна […]. Наталка є новітній тип, впроваджений в салон руської літератури, де її жіноцтво сидить в парадних строях, з старосвітськими ідеями і зітхає до «місяченька». Наталка думає вже над собою і другими… і хоть вона любить… так і видить, що праця надає чоловікові змисл в житті. Праця умислова. Здаєсь so hat keine Aschenbrodel gedacht[303]. Наталка є моя «донька» і се є моя заслуга».

«Земля»

Ольга