Ольга Юліанівна Кобилянська - Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська

Кобилянська розпочала писати повість «Земля», за її власними словами, «повість з нашого народного життя», у 1895 році. Основою твору став реальний епізод із життя буковинського села Димка. Восени 1894 року Сава Жижіан убив свого брата Михайла, щоб стати єдиним спадкоємцем батьківської землі.

Основна робота над повістю припадає на грудень 1899 – квітень 1901 pp.

Уперше опублікована повість «Земля» у «Літературно-науковому віснику» за 1902 рік. Того ж року вона вийшла окремим виданням.

Пізніше Ольга Кобилянська розпочала працювати над продовженням повісті – її другою частиною. Як зізнавалася сама письменниця, у 1905—1907 pp. вона планувала написати другу й останню частину «Землі», бо «життя само дало мені до того матеріал». Ще раз повертається до свого задуму О. Кобилянська у 20-х роках XX ст.

Однак друга частина повісті так і не була написана, збереглися лише окремі епізоди і підготовчі матеріали до неї. Те нове, що дало саме життя, стосувалося подальшої долі Сави Жижіана, якому земля, здобута кров'ю, не приносить щастя. Виглядає, що Кобилянська планувала ускладнити характер Сави – він не знаходить душі, до якої б хотів притулитися, готовий повернути землю назад, шукає чогось іншого, ніж те, що має, між тим як Рахіра стає його ворогом. Можна припустити, що письменниця переглядає також ту ідею розриву з землею, яку в першій частині вона накреслює для сина Анни та Петра, який іде до міста вчитися. Тепер Кобилянська картає того, хто пішов від землі, бо «вона дає гострі очі», і закликає «сторожити за землею нашими мужицькими очима, що вигострилися з діда-прадіда нею і стали такими, яких їй, мамці нашій, треба». Той же, хто відмовляється від землі, лише «зависає» у повітрі.

Відомо, що Сава Жижіан – прототип Сави Федорчука у повісті «Земля» – виїхав до Америки на заробітки і не повернувся додому.

«У неділю рано зілля копала…»

Повість датується квітнем 1908 року і була вперше надрукована в «Літературно-науковому віснику» у 1909 році. Того ж року вийшла окремим виданням у Києві як відбиток із журналу.

До написання повісті спонукав О. Кобилянську болгарський письменник Петко Тодоров, з яким вона зустрілася у 1903 році. Π Τοдоров відомий як письменник-неоромантик, який широко використовував мотиви народної творчості – легенди, казки, – підкреслюючи особливу роль народних джерел з огляду на їхню «правдивість» і «поетичність».

Про своїх персонажів повісті О. Кобилянська говорила, що це «типи з дійсного життя, які я пізнала в горах: циганку Мавру, старого Андронаті, її батька, Гриця, одного молодого знаного мені одинака-гуцула, а решту домалювала фантазія». Хоча повість написана на сюжет відомої пісні, так само, як і драма М. Старицького, Кобилянська підкреслювала в листі до своєї товаришки Лесі Українки, що обробляє тему пісні «Ой не ходи, Грицю» «цілком, цілком інакше» – «далеко обширніше, та по правді кажучи, між нами, "тонше"».

Кобилянська дуже хотіла побачити свою повість переробленою для постановки на сцені – як драму або як оперу, з циганами і «чорнобривою» Туркинею. При цьому вона вірила, що така п'єса могла б бути прибутковою і успішною.

Кобилянська звернулася до Лесі Українки з проханням допомогти переробити повість для інсценізації і при цьому пояснювала свою основну ідею твору – що Тетяна отруює Гриця свідомо, а саме «вона ж в повісті троїть в божевіллі з тою гадкою, що то вона не його, а само лиш лихо троїть, що спонукало його двох кохати. Значить, під кожним варунком не з пімсти, а в думці, що то якесь лихо в нім сховалося. (В вищім значенні слова – слабкий похитливий характер)». Леся Українка не встигла здійснити обіцяне і підготувала лише план п'єси.

Тамара ГУНДОРОВА