Ольга Юліанівна Кобилянська - Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська

Ольга Кобилянська (1863—1942) – відома українська письменниця демократичного напряму. Однією з проблем, які глибоко її хвилювали, була доля жінки, її право на освіту, працю, на громадське життя. Цій проблемі й присвячена повість письменниці «Царівна» (1895), про яку свого часу Леся Українка писала: «Краса цієї повісті не так в її ідеях, як у глибокій, тонкій, логічній психології героїні Наталки. Читаючи історію думки Наталчиної, я немов бачила перед собою історію цілого нещасливого нашого інтелігентного жіноцтва».

Ольга Кобилянська

Царівна (збірник)

Жінка з країни меланхолії

Наприкінці XIX – на початку XX століття в українську літературу приходить нове покоління митців, серед яких визначну роль відіграють жінки-письменниці – Леся Українка, Ольга Кобилянська, Любов Яновська, Наталя Романович-Ткаченко, Катря Гриневичева, Дніпрова Чайка, Христина Алчевська. Може, найколоритнішою серед них була буковинка Ольга Кобилянська. Леся Українка виділила літературу Буковини як одну з тих гілок, яка має неповторний романтичний колорит, відзначається сильним індивідуалістичним пафосом, залюбленістю у дику і свавільну гірську природу, з одного боку, і прагненням гармонізувати чуття і розум, красу і етику, буденність і прийдешність, з другого боку. Усі ці ідеї відбила Ольга Кобилянська, близька товаришка Лесі Українки, письменниця, яка виховувалася на двох культурах – українській і німецькій і яка внаслідок своєї відкритості до «іншого» світу внесла в українську літературу чимало нових тем, ідей та образів, за що здобула собі визнання «чужинки» в українській літературі і була названа «першою ластівкою» українськими модерністами.

Ольга Кобилянська була типовою європейською письменницею, якщо розуміти під типовістю – закоріненість у західну культурну традицію, а під європейськістю – причетність до основних ідей європейської цивілізації. Такі основні моделі західної культури, як індивідуалізм, натурфілософію, міфологізм, ідею свободи волі, фемінізм, вона не лише перейняла від німецької культури, але й оригінально трансформувала, поєднавши з українською проблематикою, а ще – надала їй особливого буковинського колориту.

Ольга Кобилянська народилася 27 листопада 1863 року на Буковині в родині дрібного урядника-службовця. До 28 років життя її було пов'язане з невеликими містечками – Сучавою, Кімполунгом, селом Димкою, і це життя вона назве «життям без подій». Провінційне життя малих містечок, з одного боку, і прекрасні й дикі карпатські гори, серед яких виростала, з другого, визначили характер світовідчування письменниці, вплинули на коло лектури, сформували інтенсивність внутрішнього життя і задали певний меланхолійний характер її творчості, властивий стану маргінальності, відособленості від великих культурних центрів. Протиставлення долин і верхів, маленького містечка і великого міста, природи і культури визначать зміст улюблених колізій у її творчості. Героїня її психологічного роману «Царівна» буде не раз нарікати на життя у «малому містечку»: «Ох, як глибоко зненавиділа я ту брудну долину, ту долину, в котру мусила про те все назад вертати!» – говоритиме її героїня Наталка Верковичівна.

Однак життя у малому містечку мало свій колорит і свою культурну ауру. Культурне і духовне життя маломістечкової інтелігентної родини, у колі батька, матері, братів, сестри відіграло велику роль у становленні характеру Ольги Кобилянської, а також визначило повною мірою тематику і образність її творів. Попри монотонність тодішнього неголосного життя інтелігенції в малому містечку, існувала в ньому своєрідна домашня культура – тут родинна духовна атмосфера була перейнята читанням, малюванням, розмовами, мріями. Духовне життя в родині Кобилянських, як свідчать архівні документи, було досить інтенсивним: діти і батьки писали, присвячуючи одне одному вірші, записували пісні, музикували і співали, а також вели щоденники. Один з братів Ольги – Юліан – пізніше стане викладачем гімназії й укладачем українсько-німецько-латинського словника, інший брат – Степан – буде військовим, навчатиметься у Віденській художній академії і стане відомим як талановитий живописець. Сестра Євгенія мала чудовий голос і заповідалася стати співачкою.

Важливими для формування поглядів і смаків письменниці, окрім сім'ї, були також багатокультурність і багатомовність буковинського краю, де поруч мешкали українці, євреї, поляки, румуни, цигани, німці. Ця багатокультурність проходила навіть через сім'ю – у родині Кобилянської мати походила із спольщеного німецького роду, а вдома говорилося українською, німецькою, польською мовами. Як пізніше скаже Кобилянська, «все було, мов павутиною, обсноване Німеччиною (так Кобилянська називає німецьку мову. – Т. Г.) котра, сказавши правду, не була нам несимпатична». Саме по-німецьки почала писати Кобилянська свої перші твори («Гортенза, або Нарис з життя одної дівчини», «Воля чи доля», «Вона вийшла заміж»), згодом, перейшовши на українську, вона часто писала двома мовами.

Писати по-українськи Кобилянська стала під впливом своєї товаришки – Софії Окуневської, яка, зізнавалася письменниця, переконала її, що «мені треба писати не по-німецьки, а для свойого народу – по-українськи». Вибір мови, так само як і національна самосвідомість, взагалі дістають виразну фемінну атрибутику у Кобилянської. «"Німеччині", і несказанній доброті, і розумові своєї дорогої, незабутньої матері (спольщеної німкені) завдячую я, що єсьм тим, чим єсьм, – зізнавалася в автобіографічному листі Кобилянська, – а Софії Окуневській, теперішній лікарці і товаришці моїй, як і Наталі Кобринській, – що вийшла з мене українська патріотка». Так, письменство символічно пов'язується у неї з материнським образом, а сама «українськість» дістає виразну фемінну символіку: до українства її прилучили товаришки-жінки.

Прикметно, що формування української національної самосвідомості для письменниці було явищем, спорідненим з творенням власної індивідуальності, себто процесом культурним, а не природним, вродженим. І особливу роль у цьому процесі вибудовування модерного індивіда Кобилянська відводила зустрічі і діалогу з «іншим» – з іншою культурою, іншою національністю, іншою статтю.

Як водилося у родинах тодішніх не вельми заможних державних службовців, якою і була родина Кобилянських, освіта надавалася передусім синам. Донькам же лишалося займатися самоосвітою і шукати вигідного одруження. Як зізнавалася пізніше письменниця, чотири класи початкової школи вона закінчила «в горах в Кімполунгу», а «систематичної науки не було в мене; я не кінчила жадні науки, і хіба те було моє, що прочитала, а що я і могла читати в малім містечку, як Кімполунг, або в селі, куди ми відтак пішли?». 1891 року Кобилянська переселяється з батьками до Чернівців, а здобуваючи популярність як письменниця, поступово налагоджує зв'язки з багатьма культурними діячами – українськими, німецькими, чеськими. Однак туга за «великим світом», куди вона не може вирватися то внаслідок прив'язаності до батьків, то внаслідок хвороби, – лишається в неї назавжди.

І ще одна обставина впливала на характер Кобилянської. Кінець XIX століття позначений могутнім впливом і поширенням феміністичного руху. Ідеї жіночої емансипації, зокрема матеріальне і духовне визволення інтелігентної жінки середнього класу, право на самореалізацію і подолання усталених стереотипів, які зводилися до думки, що сформулював один із персонажів у її повісті «Царівна»: «мужчина – то «все», а жінка – то "ніщо"», ставали могутнім фактором модернізації життя, побуту, соціальних і приватних відносин наприкінці XIX століття.

Ольга Кобилянська не лише знайомиться з ідеями фемінізму, стає одним із організаторів «Товариства руських жінок на Буковині», але й у власних творах відбиває феміністичні ідеї. Так, починаючи з ранніх творів, власний досвід, жіноча тематика і феміністичні ідеї тісно переплітаються у її творчості. Складається навіть особливий рід жіночого автобіографізму – неприховано суб'єктивного, символічного, меланхолійного.

«Царівна»: «вища» жінка

Характер жінки як особистості, що прагне до самореалізації і культурної творчості, а в житті відіграє роль виховника і товариша,