Ольга Юліанівна Кобилянська - Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська

неї о такій пізній годині? Се вже далі північ. Вона ще не лягала, бо батька вижидала. Пішов по милостині до недалекого містечка. А вона тут за скорбними думками та всім своїм зіллям сном припізнилася.

Чи не Тетяна се?

– Хто там? – по звичаю своєї осторожності питає і надслухує.

– То – я! – відказує якийсь голос.

– Тетянка? – питає Мавра і надслухує знов, може, й вона, нещасна, лісом блукала і за світлом до неї добилася.

– Ні! То – я! – відказує знов той голос.

Мавра відчинила.

Перед нею станула дівчина. Висока, молода, в лиці біла-біліська, з заплаканими очима.

Цікаво придивляється їй Мавра, і її переймає при виді цієї дівчини прикре почуття.

– Тобі що, доньцю, о такій пізній годині? – питає. – Тепер далі північ. Але сідай – ось тут. Твої очі плачуть. Чи й серце плаче? В кого серце хоре, нехай іде до Маври, – говорить, мов молитву, Мавра, а сама блискучими своїми очима аж пронизує.

– О, рятуйте, мамцю! – кличе дівчина з розпукою і падає на лаву. – Мій суджений хорий, може, і умре. Крізь сон говорить, ніхто не розуміє. Ой мамцю, рятуйте! – і з тим заридала. Далі, зсунувшися додолу, здіймає розпучливо руки вгору і молить. – Царю ти небесний – чим я провинилася? Чому мене караєш? Я ж не винувата. Я вірно його любила, тіло, душу дала, то… вона… вона!! – і, не докінчивши, знову гірко заридала.

– Цить же, доньцю, цить же, – вспокоювала Мавра і піднімає дівчину догори. – Кажи, що твому судженому і чия ти дитина, а зможу, порятую, в горі вас не лишу.

– Я, Настка, Грицева суджена! – кличе дівчина з невимовним жалем і знов здіймає, благаючи, руки до Маври вгору. – Йому починено. Рано він поснідав, відтак впав у сон і так спить все і спить. Спить мертвецьким сном. Зразу в сні ще згадував, що хтось там ішов, що він зараз прийде, а далі вмовк…

– Грицева наречена? – скрикнула тут Мавра, а сама сіпає дівчину, мов божевільна.

– Грицева. Я Грицева! Я його суджена, а в неділю, мамцю, наше весілля…

– Грицю! – скричала Мавра страшним криком розпуки і зсунулася на землю. – Сину!!! Сину ти мій, сину! Ось уже гине, ось уже відходить; ледве що найшла! Грицю, жди на свою матір, вона вже йде. Жди, не гинь!! – Останні слова її, викликані якоюсь нелюдською силою розказу[300] перемінили її саму нечувано. Вона зірвалася на рівні ноги, вхопила клунок з своїм зіллям, пірвала дівчину за руку і обі погнали…

Біжить стара Мавра під гору і проти вітру окриленим кроком, важко віддихуючи, стогнучи. Летить, здоганяє Настка, і туй-туй паде. Лиш одно її піддержує, віра в силу Маври, а коли б не те, вона б далі не годна.

– Йому починено, його затроєно! – кричить в один голос до старої Маври. – Під вікном найдено пляшку, а пастух наш бачив дівочу постать, як летіла лісом, якась чорноброва…

– Тетяна! – кричить Мавра і сама стає. Мороз її переймає, і вона хреститься. – Ось що гріх, що гріх! – стогне і звільняє крок – далі вже не годна…

Було в четвер рано, як на місці стали, а коли стали, було вже по всьому. Гриць вже перенісся…

* * *

Коло Грицевої хати – сум і повага.

Посхилялись старі ґазди всі, що Гриця знали. Посхилялися в смутку і мовчки ждали. Умліває в хаті білолиця Настка, молодиці плачуть. Товариші-хлопці походжують, утираючи сльози. А матері, перешіптуючись, хрестяться і моляться…

Перед хатою лише що скінчилася тяжка, гірка сцена. Циганка Мавра в нечуваній розпуці кидалася вовчицею на старого батька. Він її сина, – заводила, – від неї забрав, підкинув багачам, щоб зазнав ліпшої долі, як циганська, і ось яка доля постигла його в багатстві…

І ніхто не бачив досі такого ридання, такого поведення, як у бідної циганки. Кидалася лицем до землі, роздирала на собі одіж, знімала руки розпучливою мольбою догори, а все промовляла. Співаючи, ридаючи, заєдно розпачала – аж доки не ув’яла.

Старий Андронаті зразу боронився, а відтак умовк.

Зсунувшись з всею ваготою свойого старечого тіла на свій жебрацький костур – він мовчав. Сам не замітив, як остаточно по голосінні зболілої доньки заслухався в жалібну гру трембіти, що неслась горою недалеко хати.

Вона йому нагадала своїм смутком щось давно минуле.

Давно-давненько, дуже давно, вона також так смутком вигравала – пригадав він собі.

Він тоді стояв рано зі сходом сонця високо на горі сього села і держав білого внука на руках… Держачи отак, глядів в сивій ранішній імлі дитині за долею. Імла не здіймалася. Не бачив він тоді через імлу сонця, але воно було! В його внука була доля. Ждала лиш на нього, як те раннє сонце за імлою – чому не осягнув її?..

. . . .* * *

Між присутніми в хаті й Іваниха Дубиха.

Дожидає Тетяни. Може, хоч тут вона з’явиться. В домі її ніде не було; і ніхто її не бачив. Ходить і ходить лісами, людей уникає.

Прибувши сюди, Іваниха Дубиха заніміла. Ніхто від неї слова не почує. Мов забула говорити. Лиш від часу до часу засуває дрижачою рукою біле волосся назад під чорну свою хустку. Жде.

Може ж, діждеться…

Люди ззираються на неї, перешіптуються, а їй те байдуже. Її очі не плачуть, її уста стулилися, лиш душа чимраз кам’яніє.

Та ось перед порогом шелест. Її Тетяна? Ні. То Мавра появилася в хаті з батьком, на сина вдивляється. Нараз – що се? Сину Божий! Знадвору попід вікна доходить спів, нерівний, предивний. Іваниха Дубиха біліє, хилиться; сим разом се вже Тетяна.

Так. То вона.

Висока, худа, бліда, з розшарпаним волоссям, червоними маками заквітчана, з очима, що нікого не бачать, то – вона.

Ніхто не рушається.

Входить і, підсовуючи високо чорні свої брови, прикладає палець до уст, мов наказує мовчання, і обзивається напівспівуче: «В неділю рано я зілля копала, в понеділок рано пополоскала… цить, Мавро, – додає, прохаючи, – в вівторок, Мавро, – додає, прижмурюючи очі, мов нагадує собі щось, – зілля я варила, а в середу рано… – нараз уриває… – цить, Мавро, – просить з неописаною ніжністю в голосі і цілковито блудними очима, – цить, я лихо убила… твоїм зіллям, Мавро, з-під «Білого каменя». А він переспиться. Цить! А в неділю весілля. Цить! – і, вмовкши, вона жде хвилинку, опустивши, мов з глибокої утоми, голову аж низько назад – затулює очі… Всі закаменіли.

Ні, не всі. Мавра мовчки з зміїним безшелесним рухом одна наближується до неї.

– Суко! – скричала нараз не своїм голосом. – Ти мого сина струїла. Ти, ти, ти! Гинь! – і одним-одніським п’ястуком валить дівчину додолу. Та тут вже Іваниха Дубиха опинилася коло доньки.

– Стій! – крикнула, що всі потрухліли. – Мене ось добий. Вона вже готова, а