Юлія Міхаліна - Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна

– Ви з Риткою потрапили під роздачу за безглуздим збігом обставин. На заводі планувалася облава СБУшників на угруповання Сизого. Було отримано інформацію про передачу великої партії наркотиків, але спецслужби пустили помилковим слідом: очікувані великі розбірки обернулися незначною колотнечею.

– Це так тепер називається – незначна колотнеча? – не витримав Олег, – Може, і СБУшниками Ви керували?

– Ні. На той момент і всі наступні шість років мене не було в країні, – надмірно терпляче пояснив Вотан, – Я жодним чином не пов'язаний з особами, які керували тоді спецоперацією.

– М-м, зручно, – склавши руки на грудях, Чернишевський відкинувся до спинки стільця, вичікуючи продовження.

– Не зрозумів? – Одинцов насторожено насупився.

– Зручно, кажу, зараз відмазуватись, розповідаючи байки про непричетність та непоінформованість. Ще скажіть, що до останнього не знали про Риткину долю.

– Скажу. Хочеш вір, Олеже, а хочеш не вір, але я три місяці тому отримав посаду, а про дочку дізнався лише минулого місяця.

– І де Ви були всі роки, коли ця сама дочка у злиднях прогиналася? Коли мати рідну ховала? Коли до лап Сизого потрапляла? Дайте, вгадаю. Зірочки на погони заробляли? А тут раптом згадали, що дочка, виявляється, є. У батька вирішили погратись?

– Я сюди приїхав обговорювати не себе та моральний бік своїх вчинків, – холодно відбив Андрій Михайлович, але жовна на вилицях заходили,-- Так, мене не було поряд з Маргаритою у найвідповідальніші та найважливіші для неї моменти. Мене не було поруч, коли я був потрібний. Чому так сталося, я одного разу розповім Риті. Тобі можу зараз зізнатися, що про це шкодую найбільше на світі. Мені життя не вистачить, щоб спокутувати провину. Дуже сумніваюся, що вона колись вибачить мені, але для мене важливо інше – за всяку ціну витягнути її з того пекла. З твоєю допомогою чи без. Так що? Я можу на тебе розраховувати? Чи мені піти й не марнувати час даремно?

Зізнання Одинцова вибило ґрунт з-під ніг Чернишевського. Як би не сердився і не дивувався через вчинки Вотана, останні слова змусили повірити в щирість. Він не має права судити генерала за минуле, причини раптового зникнення та появу через роки. Олег, дійсно, не знає зовсім нічого, але якщо цей чоловік має на меті витягнути Риту, то їм по дорозі. 

– Ваші пропозиції? – замість відповіді, уточнив Олег. Розводячи руки, прокоментував очевидне: – Ув'язнений союзник навряд чи може чимось допомогти.

– Якщо ти спроможешся вислухати нарешті мене, не перебиваючи, і правильно зрозумієш, вже завтра будеш на волі.

– Ого! – присвиснув Чернишевський, – Ну, валяйте.

Перспектива так скоро приступити до давно омріяних пошуків та звільнення коханої дівчини, сильно гріла душу.

– От і добре, – полегшено видихнув генерал і без передмов продовжив розповідь: – Того вечора до міста прибула велика партія наркотиків з Афгану, постачання якої курував пан Латунін. Передати мали Сизому. Взяти цих двох означало перекрити кисень злочинності у місті. До операції готувалися дуже ретельно, але інформатор виявився підставною особою з угруповання Сизова. Він направив СБУшників на завод, де люди Сизого розбиралися з дрібним пішаком, яким виявився Павло Городков.

– Того дня я дізнався, що Павло торгує наркотиками, – глухо обізвався Олег, коли минуле картинками промайнуло перед очима.

– Він був тим простий пішаком. Передавав наркотики від постачальника до покупця та забирав гроші. Працював на Сизого, але вляпався в історію, передавши гроші не тим людям, тому підлеглі Сизого й вирішили покарати хлопця.

– Можна ближче до справи? – поквапив Чернишевський.

Порожні розмови про нещасного Павлика починали дратувати. Про його пригоди та способи заробітку давно знав, а й байдуже це. Важливо, як його, Олега, зробили цапом-відбувайлом.

– Олеже, ти справді сидиш ні за що. Вбивства, яке тобі приписали, не було: Городков був лише поранений кимось із людей Сизого. На додаток, коли на завод з'явилися СБУшники, Павла не знайшли, але ти був поранений.

– Здуріти можна! – підхопившись, Чернишевський попрямував по кімнаті туди-сюди. Нині сірі бетонні стіни особливо давили, – Отак у нас працюють спецслужби? Знаходять поранену людину і списують на неї нездійснені злочини?

– Це не спецслужба, синку, – у голосі Вотана вперше за сьогоднішню розмову почулися нотки співчуття, – Це перевертні в погонах. Пам'ятаєш майора Коробова?

– Ще  б пак! – розтираючи обличчя руками, викрикнув Олег, – Не встигнув прокинутися після заводу, як цей гад мене потяг у слідчий ізолятор, звинувативши у всіх смертних гріхах.

– Бувши не останньою людиною в СБУ, Коробов підгодовувався від Сизого.

– Дідько! – стукнувши долонею по столу, вилаявся Чернишевський, – Я так і знав, що цей гад на два фронти працює, а Штормін мені: "Він чистий, він чистий!" Ще чого!

– Він працював дуже акуратно. До останнього, поки не затіялися кадрові перестановки в структурі і я не почав копати, його ні в чому було звинуватити. Але, готуючи ту операцію, він заздалегідь знав, що головні винуватці залишаться на волі.

– Ні, я все розумію, подвійна гра, великі грошики на кону, але як? Скажіть, як мене посадили за злочин, якого не було?