Чарльз Діккенс - Девід Копперфілд

— Мабуть, — зазначив Тредльс, — то була тільки безпідставна погроза?

— Ні, — відказала бабуся.

— Справді була... вибачте мені... така особа, і навіть перебувала в його владі? — нерішуче спитав Тредльс.

— Так, мій добрий друже, — сказала моя бабуся.

У Тредльса помітно видовжилося обличчя; він почав пояснювати, що сам неспроможний підійти до цього предмету; що цю галузь справи спіткала доля боргових листів містера Мікоубера; що ми вже випустили Урію Гіпа з рук, і що той чоловік, якщо зможе, без сумніву, намагатиметься зробити лихо чи неприємність кожному з нас.

Бабуся моя лишалася спокійною, тільки пара сльозинок скотилася по її щоках.

— Ви маєте цілковиту рацію, — сказала вона. — Дуже розумно було б згадати про це.

— Чи можу я... або Копперфілд... зробити що-небудь? — тихо спитав Тредльс.

— Нічого, — сказала бабуся. — Дуже вдячна вам, Троте, мій любий, але не варто непокоїтись. Покличте назад до нас містера і місіс Мікоубер. І ніхто не смійте говорити зі мною.

По цій мові вона розгладила згортки своєї сукні та знову випрямилась у кріслі, звернувши погляд до дверей.

— Ну, містере і місіс Мікоубер, — сказала моя бабуся, коли вони ввійшли. — Ми тут обговорили питання вашої еміграції і просимо пробачення, що так довго змусили вас чекати; тепер я вам скажу, що ми вам пропонуємо.

Вона виклала наші пропозиції, на безмежну радість усієї сім'ї (діти також усі були тут), і у містера Мікоубера так швидко прокинулись давні звички до широкої арени вексельних операцій, що він у ту ж мить вискочив на вулицю і побіг, несамовито радіючи, купити гербовий папір для своїх розписок. Але радість його була несподівано підкошена: через п'ять хвилин він повернувся у супроводі поліцая, в потоках сліз розповідаючи нам, що все загинуло. Ми вже були підготовлені до такої події, яка, безперечно, була наслідком старань Урії Гіпа, і тут-таки сплатили гроші. Ще через п'ять хвилин містер Мікоубер сидів уже за столом, складаючи на гербовому папері вексель і виявляючи неймовірну втіху, яку могла дати йому тільки така операція або готування пуншу. Справді, величне видовище являв собою він, коли сидів за гербовим папером, торкався його з захватом справжнього художника, позирав на нього збоку, робив собі нотатки про дати і суми в своїй книжці і після закінчення акту дивився на нього з глибокою свідомістю його високої вартості.

— Найкраще, що ви можете зробити, сер, якщо ви дозволите мені дати вам пораду, — сказала моя бабуся, деякий час мовчки спостерігаючи його, — це надалі зовсім відмовитися від таких справ.

— Мем, — відповів містер Мікоубер, — я маю намір записати таку урочисту присягу на незайманому аркуші майбутнього. Місіс Мікоубер засвідчить це. Я сподіваюсь, — урочисто додав містер Мікоубер, — що мій син Вілкінс назавжди збереже в своїй душі думку, що незрівнянно краще йому покласти свою руку у вогонь, ніж доторкнутися до зміїв, які отруїли кров його нещасного батька.

Глибоко зворушений, містер Мікоубер миттю змінив захват на розпач, глянув на зміїв з понурою огидою (хоч і не встиг цілком підкорити захват), згорнув зміїв і поклав їх у кишеню.

Цим закінчилися події того вечора. Ми були втомлені турботами і працею, бабуся та я збиралися повернутися до Лондона вранці. Умовилися, що Мікоубери поїдуть слідом за нами, завершивши продаж майна. Справи містера Вікфілда мали бути якнайшвидше приведені до ладу під керівництвом Тредльса; а Агнес тим часом збиралася також приїхати до Лондона. Ми провели ніч у старому будинку, який, звільнений від присутності Гіпів, здавався очищеним від хвороби; я лежав у моїй старій кімнаті, як мандрівник, що повернувся додому після корабельної катастрофи.

Наступного дня ми поїхали додому — до бабусі, а не до мене — і коли ми з нею лишилися самі, як в старі часи, перед тим, як піти спати, вона сказала:

— Троте, ти справді хочеш знати, що в мене було на серці останнім часом?

— Звичайно хочу, бабусю. Я ніколи не почувався таким безпорадним, як тепер, бо не можу розділити вашого горя або турбот.

— У тебе свого горя було досить, дитя моє, — лагідно відповіла моя бабуся, — не треба було додавати до цього і моє маленьке лихо. Не було в мене інших причин, Троте, приховувати будь-що від тебе.

— Я це добре знаю, — сказав я. — Але тепер розкажіть мені.

— Чи не поїдеш ти зі мною недалеко завтра вранці? — спитала бабуся.

— Звичайно, поїду.

— О дев'ятій, — мовила вона. — Тоді я розповім тобі, мій любий.

Отже, о дев'ятій ми виїхали в маленькому екіпажі до Лондона. Довго їхали ми вулицями, доки не прибули до одного з великих госпіталів. Біля під'їзду стояв простий катафалк. Візник впізнав бабусю і за помахом її руки поволі рушив уперед; ми поїхали слідом.

— Тепер ти розумієш, Троте, — сказала моя бабуся. — Його вже нема.

— Він помер у госпіталі?

— Так.

Нерухомо сиділа вона біля мене, але знову я помітив сльози на її обличчі.

— Він уже був там раніше, — сказала бабуся згодом. — Він хворів довго... багато років... нещасний, надломлений чоловік. Коли він усвідомив своє становище під час цієї останньої хвороби, він попросив послати за мною. Він тоді сумував, дуже сумував.

— Ви поїхали до нього, бабусю, я знаю.

— Поїхала. Часто потім бувала з ним.

— Він помер уночі перед нашою поїздкою до Кентербері? — спитав я.

Бабуся кивнула головою.

— Ніхто не може зашкодити йому тепер, — сказала вона. — Не варто було непокоїтися.

Ми виїхали за місто, до кладовища біля Горнсі.

— Краще тут, ніж на вулицях, — сказала моя бабуся. — Він тут і народився.

Ми вийшли з карети і пішли слідом за простою труною до кутка, який я добре пам'ятаю. Там прочитали молитви і віддали тіло землі.

— Тридцять шість років тому, саме в цей день, мій любий, — сказала моя бабуся, коли ми поверталися до карети, — я вийшла заміж. Хай бог простить нас усіх!

Ми мовчки зайняли свої місця; і так вона довго сиділа поруч зі мною, тримаючи мене за руку. Нарешті вона заплакала й сказала:

— Він був красень, коли я виходила за нього, Троте... і як же він жахливо змінився!

Це тривало недовго. Сльози полегшили її душу, і вона незабаром заспокоїлась і навіть збадьорилася. Нерви її трохи розладналися, сказала вона, інакше вона не дозволила б собі розпуститися. Хай бог простить нас усіх!

Так проїхали ми до її маленького котеджу в Гайгеті, де знайшли коротку записку, що прибула ранковою поштою від містера Мікоубера:

«Кентербері, п'ятниця.

Милостива леді і Копперфілде!