Чарльз Діккенс - Девід Копперфілд

Блаженна земля обітована, яка ще так нещодавно вабила мене за далеким горизонтом, знову оповита темними туманами і назавжди схована від очей пригніченого долею бідолахи, приреченого на загибель.

Знову був виданий наказ (високого суду його величності у королівській палаті Вестмінстера), і знову в справі Гіпа проти Мікоубера, і відповідач у цій справі є жертвою шерифа, що має повноваження виконувати правосуддя в цій окрузі.

День лихий, лиха година!

Бачиш — йде ворожа сила,

Горде військо обступило.

Ждуть кайдани й рабство нас!

Зважаючи на це і на швидкий кінець (бо душевні страждання можна терпіти тільки до певної межі, і відчуваю, цієї межі я вже досяг), життєвий шлях мій скінчився. Благословляю вас, благословляю вас! Можливо, якийсь майбутній подорожній, спонукуваний не тільки цікавістю, але, сподіваймося, і співчуттям, відвідає місця, призначені для боржників цього міста, і тоді, звичайно, він не без таємного трепету в серці спостерігатиме на мурі накреслені іржавим цвяхом скромні ініціали В. М.

Р. S. Я знову розкриваю цього листа, щоб повідомити вас, що наш спільний друг, містер Томас Тредльс (який досі не залишив нас і здоров'я якого в чудовому стані), сплатив борг і судові витрати від благородного імені міс Тротвуд; і я сам, і сім'я моя сповнені найвищого земного блаженства».

XVII. Буря

Тепер я наближаюся до події в моєму житті — такої незгладимої, такої жахливої і зв'язаної безліччю різноманітних ниток з усім, про що розповідав я на цих сторінках, що від самого початку моєї розповіді подія ця здавалася мені величезною баштою серед рівнини, і що далі, то більше зростала вона, кидаючи свою загрозливу тінь навіть на дрібні пригоди мого дитинства.

Роки минули після цієї події, а вона все ще ввижалася мені уві сні. Я схоплювався, такий стривожений, ніби буря все ще лютувала у моїй спокійній кімнаті серед тихої ночі. Я й тепер бачу її уві сні, хоч не так часто. Між цією подією і всяким бурхливим вітром чи навіть найлегшою згадкою про морський берег існує в душі моїй такий нерозривний зв'язок, що міцнішого я не знаю. Ясно бачу я все, що трапилося тоді, та спробую виразно це змалювати. Я не пригадую, але бачу це перед очима; знову проходить все переді мною.

Швидко наближався час, коли мав відпливти корабель з емігрантами. Моя стара нянька приїхала до Лондона, і серце в неї мало не розірвалося при першій зустрічі зі мною. Я постійно був з нею, з братом її та Мікоуберами, але Ем’лі я не бачив жодного разу.

Якось увечері, зовсім незадовго до від'їзду, ми були самі з Пеготті та її братом. Наша розмова торкнулася Гема. Пеготті розповіла нам, як ніжно попрощався він з нею, як мужньо і спокійно тримався, особливо останнім часом, коли, на її думку, він страждав найбільше. Розповідати про це добра душа ніколи не втомлювалась, а наша цікавість, коли ми слухали численні приклади з його життя, була така ж величезна, як і натхнення оповідачки.

Ми з бабусею на той час звільнили обидва котеджі в Гайгеті: я збирався їхати за кордон, а вона мала повернутися до свого будинку в Дуврі. Ми мали тимчасове помешкання в Ковент-Гардені. Ідучи до цієї квартири після вечірньої розмови і згадуючи наше останнє побачення з Гемом у Ярмуті, я раптом завагався у намірі залишити Ем’лі листа під час останнього прощання з містером Пеготті на кораблі і подумав, що краще буде написати їй негайно. Мені спало на думку, що, одержавши мого листа, вона може захотіти надіслати через мене прощальне слово своєму бідолашному нареченому. Я мусив дати їй цю можливість.

Тому перш ніж лягти спати, я сів писати листа. Я розповів їй, що бачився з ним, і що він просив мене переказати їй те, що було вже в своєму місці написано на цих сторінках. Я точно повторив його слова. Я не визнав за потрібне додавати щось від себе, коли навіть мав на це право. Його глибока вірність і душевна доброта не потребували прикрас ані від мене, ані від будь-кого іншого. Додавши до цього коротеньку записку до містера Пеготті з проханням передати їй, я поклав листа у передпокої для відправки і вдосвіта ліг у ліжко.

Я був більш слабким, аніж мені здавалося; і, заснувши не раніше сходу сонця, наступного дня довго пролежав у ліжку. Мене розбудила мовчазна присутність бабусі біля мого ліжка. Я уві сні відчув її; і здається мені, всі ми іноді відчуваємо такі речі.

— Троте, мій любий, — сказала вона, коли я розплющив очі. — Я не наважувалася потривожити тебе. Містер Пеготті тут. Чи може він увійти?

Я попросив покликати його.

— Мастере Деві, — сказав він, потиснувши мені руку, — я віддав Ем’лі вашого листа, сер, і вона от що написала; ще просила мене, щоб ви прочитали це, і якщо не знайдете тут нічого образливого, то чи не будете такі ласкаві передати.

— Ви читали? — спитав я.

Він сумно кивнув головою. Я розкрив листа і прочитав:

«Мені передали твоє доручення. О, що можу я написати, чим віддячити тобі за твою благословенну доброту до мене?

Всі слова твої склала я в своєму серці. Там триматиму я їх до самої смерті. Вони колють, мов голки, але вони і втішають мене.

Я молилася над ними, о, я молилася так довго! Коли спостерігаю я таких людей,