Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

навіжених очей металися її обличчям то туди, то сюди.

Шаллан тремтіла. Їй перехопило подих.

Десять ударів серця.

— Один із лицарів Ішара, — зашепотів божевільний, примруживши очі. — Пригадую… Він заснував їх? Так. Кілька Руйнацій тому. Це більше не пусті балачки. Про це не балакали вже тисячі років… Але… Коли…

І, заточившись, сахнувся від дівчини, схопившись рукою за голову. В руку Шаллан уклався Сколкозброєць, але потреби в ньому, схоже, більше не було. Чоловік відвернувся від неї, підійшов до койки й приліг, згорнувшись клубком.

Шаллан потихеньку наблизилася й почула, як він знову шепоче те саме, що й доти. І вона відіслала Зброю.

«Материна душа…»

— Шаллан? — озвався Фрактал. — Ти що, збожеволіла?

Та стрепенулася. Скільки часу минуло?

— Так, — відказала вона, квапливо підходячи до дверей і визираючи в коридор.

Знову вдаватися до Буресвітла прямо тут було б занадто ризиковано. Доведеться якось прокрастися…

Буря забирай! Із глибини коридору наближалися кілька людей. Їй би зачекати, доки ті пройдуть — от тільки враження складалося таке, наче вони прямували саме до цієї палати.

І поміж них був не хто інший, як Його Високороддя Амарам.

 

64. Скарби

 

Так, я розчарований. Як ти сказав би, «довіку» розчарований.  

 

Каладін лежав на нарах, не звертаючи уваги на обід (миску тушкованого телью з приправами), який стояв на підлозі.

Йому почало здаватися, наче він — той білошипник зі звіринця. Хижак у клітці. Пошліть, буревії, щоб він не скінчив так само, як та бідолашна тварина — змарнілим, голодним, напівпритомним. «Білошипники погано переносять неволю», — сказала тоді Шаллан.

Скільки вже днів, як він тут? Каладін спіймав себе на тому, що йому стало байдуже. І стривожився. За часів свого невільництва він також збайдужів до питання, який сьогодні день.

Каладін недалеко втік від колишнього горопахи й відчував, що скочується до знайомого умонастрою, немовби скелелаз, який дереться на ослизлий від крєму стрімчак і, щоразу, намагаючись піднятися вище, сповзає донизу. А зрештою неминуче впаде.

У ньому заворушилася рабська ментальність… озвався старий погляд на світ… Збайдужій. Цікався лише тим, коли наступна годівля і як не дати іншим відібрати в тебе пайку. Менше думай, бо думати — небезпечно. Від думок з’являються надії, а там і бажання.

Каладін скрикнув і, схопившись із нар, закрокував маленькою камерою, тримаючись руками за голову. Він мав себе за бійця, за сильного духом. Але варто йому було помаринуватися в цій норі кілька тижнів — і все стало на свої місця! Він кинувся на ґрати й, просунувши руку назовні, потягнувся до світильника на стіні. Вдих…

І нічого. Ніякого Буресвітла. Сфера сяяла далі — рівно та незмигно.

В’язень, заволавши, спробував сягнути далі, простираючи кінчики пальців до її далекого сяйва. «Не дай цій темряві поглинути мене», — подумав він. Ні, не подумав — змолився. Коли він востаннє звертався до Всемогутнього? Каладін не мав кого попросити, щоб написали й спалили належні слова, але ж Той слухав не їх, а серця — хіба ні? «Прошу тебе. Тільки не знову. Я не витримаю цього ще раз.

Благаю».

І він, удихнувши, щосили потягнувся до сфери. Світло немовби заопиралося, а відтак бурхливо поринуло в кінчики пальців, і в жилах забушував буревій.

Затамувавши подих і заплющивши очі, Каладін смакував його. Сила всередині напирала, намагаючись вирватись. В’язень відштовхнувся від ґрат і — так само зажмурки — знову заходи́в із кутка в куток, але вже спокійніше.

— Я непокоюся за тебе, Каладіне, — пролунав голос Сил. — Тебе огортає темрява.

Той розплющив очі і зрештою знайшов, куди вона поділася — та сиділа між двох прутів ґрат, немов на невидимій гойдалці.

— Зі мною все буде гаразд, — заспокоїв її Каладін, і його вуста, наче димом, закурилися Світлом. — Мені б лише вирватися з цієї клітки на волю.

— Ні, все серйозніше. Йдеться про темряву… темряву…

Сил глянула осторонь і, зненацька захихотівши, спурхнула роздивлятися щось на підлозі. Там, під стіною, саме проповзав маленький крєм’ячок, а Каладінова «однокамерниця», широко розплющивши оченята, стояла над ним, чудуючись із яскравості його фіолетово-червоного панцира.

Каладін усміхнувся: а вона так і залишилася спреном. Дитина дитиною. Для неї весь світ був одною великою дивовижею. А от сам він уже й не пригадував, як це…

В’язень сів на нари й пообідав, відчуваючи, що на якийсь час розігнав свою похмурість. А зрештою один із наглядачів зазирнув перевірити, як він там, і, виявивши потьмянілу сферу, насупився, похитав головою й, замінивши її на нову, пішов собі.

***

Амарам прямував до цієї палати.

«Ховайся!»

Шаллан пишалася тим, як швидко видихнула решту Буресвітла й загорнулася в нього. Вона навіть не думала про те, як щойно зреагував на таке божевільний — хоча, певне, мала б подумати. Хай там як, а цього разу той, здавалося, нічого не помітив.

Ким їй стати? Подвижником? Ні. Це надто довго й марудно.

Пітьмою.

Вбрання на дівчині почорніло. Її шкіра, капелюх, волосся — все це стало непроглядно темним. Хутко позадкувавши від дверей, Шаллан забилася в куток — найдальший від віконця — й принишкла. Тепер, коли ілюзія була на місці, Світлопрядіння поглинало струминки заряду — які інакше клубочилися б над шкірою — і додатково камуфлювало її присутність.

Двері відчинилися. Серце Шаллан вилітало з грудей. Ох, якби ж то вона мала час створити ілюзорну стіну! До палати увійшов Амарам із якимось темнооким молодиком, вочевидь алетійцем. Той мав коротке чорне волосся й кущисті брови, а зодягнений був у ліврею Холінів. Вони тихенько зачинили за собою двері, й Амарам сховав ключа до кишені.

Забачивши перед собою вбивцю брата, дівчина миттю спалахнула гнівом, але спіймала себе на тому, що він дещо влігся: вогонь ненависті перетворився на тління відрази. Адже відколи вона востаннє бачила Геларана, спливло багато води. А до того ж Балат мав рацію: старший брат їх покинув.

Певне, задля того, щоб убити цього типа — чи так принаймні вирішила для себе Шаллан, висновуючи з прочитаного про Амарама і його Сколкозброєць. Але чому Геларан хотів його смерті? І чи можна було звинувачувати цього чоловіка, якщо насправді йшлося про самозахист?

Відчуття було таке, що їй бракує фактів. Хоча «Його Високороддя», звісна річ, так само залишався мерзотником.

Амарам і темноокий алетієць обернулися до божевільного. В напівтемній палаті Шаллан не могла до пуття розгледіти вирази їхніх облич.

— Не розумію, Ваша Ясновельможносте, навіщо він вам, — промовив служник. — Я ж переказав усі його слова.

— Цить, Бордіне, — відказав Амарам, проходячи вглиб палати. — Стань коло дверей і слухай, чи ніхто не йде.

Втиснувшись у куток, Шаллан застигла. Вони її помітять — хіба ні?

Амарам опустився навколішки біля ліжка.

— Превеликий князю, оберніться, — шепнув він, поклавши руку божевільному на плече. — Дозвольте мені подивитися на вас.

Той підвів очі, так само бурмочучи.

— Ах… — із придихом видобув Амарам. — Усемогутній, що над нами! Десять істинних імен! Ви прекрасні. Ґавіларе, в нас вийшло. У нас зрештою