Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

«Зосередься на зображенні», — сказала собі подумки художниця. Йшлося про портрет одного з подвижників — огрядного чоловічка, чий зріст був приблизно таким, як у неї. Малюнок був квапливий, зате вмілий. «І що то за відчуття, коли ти з бородою?» — знічев’я подумала дівчина. Адже вона, мабуть, свербить? Хоча ні: волосся на голові не свербить — то чому ж на обличчі воно має свербіти? Гм, і як чоловіки не бруднять їх, коли їдять?

Нашвидкуруч додавши останні штрихи, Шаллан підвелася. Іятіль відвернула увагу подвижників новим нападом маячіння, і дівчина, вдячно кивнувши, вислизнула з келії в коридор. Навсібіч роззирнувшись і впевнившись, що там нікого немає, вона за допомогою хмаринки Світла перетворилася на подвижника. А щойно справу було зроблено, сягнула рукою за спину й запхала руде волосся — єдину деталь, яка загрожувала демаскувати ілюзію — під комір мантії.

— Фрактале, — шепнула Шаллан, розвернувшись і розслаблено рушивши вглиб коридору.

— Ммм?

— Розшукай його, — попросила дівчина, дістаючи із сумки портрет божевільного, який мрейз залишив їй у дуплі.

Замальовку було зроблено здалеку й не надто майстерно, але вона сподівалася…

— Другий поворот ліворуч, — відказав Фрактал.

Шаллан опустила на нього очі, але під «маскарадною» мантією подвижника спрена було не розгледіти.

— Звідки ти знаєш?

— Доки тебе відволікало малювання, я тут трохи роззирнувся, — пояснив Фрактал. — За четверо дверей від нас тримають надзвичайно цікаву жінку, яка, схоже, розмазує по стіні екскременти.

— Фу! — Шаллан здалося, наче вона внюхала той сморід.

— Вони утворювали закономірності… — повів далі Криптик, переміщуючись разом із дівчиною. — Я погано розгледів її письмена, але вони неабияк мене зацікавили. Я, певне, метнуся й…

— Ні, — шепнула Шаллан, — залишайся зі мною.

І вона, всміхнувшись, кивнула подвижникам, які саме проходили повз. Зустрічні, на щастя, не забалакали з нею, а тільки мовчки кивнули у відповідь.

Як і майже всі будівлі Далінарового табору, обитель прорізували напівтемні, ніяк не оздоблені коридори. Дослухаючись до спренових указівок, Шаллан знайшла міцні двері, вмуровані в камінь стіни. Завдяки Фракталові замок, клацнувши, відімкнувся, і дівчина тихенько прослизнула досередини.

Одного-єдиного крихітного віконця, яке радше скидалося на шпарину, було не досить, щоб уповні освітити кремезну фігуру, яка сиділа на ліжку. Темношкірий, наче виходець із королівств макабакі, той чоловік мав темне зваляне волосся й дужі ручиська — робітника чи солдата. Сидів він згорбившись і похнюпивши голову, а тьмяне світло з віконця залишало на його зсутуленій спині вузенький пробіл. Силует виходив разючий і моторошний.

Чоловік шепотів, але розчути, що саме, Шаллан не могла. Притиснувшись спиною до дверей, вона затремтіла і здійняла перед очі портрета, якого залишив їй мрейз. Скидалося, що на ньому був не хто інший, як цей незнайомець — принаймні колір шкіри та міцна статура збігалися, хоча в житті чоловік був куди мускулястіший, ніж на портреті. Буря забирай! На позір ті його ручиська могли розчавити її, наче крєм’ячка.

Чоловік не ворухнувся. Не підвів очей і не змінив своєї пози. Він був наче валун, що скотився й застиг на місці.

— Чому тут так темно? — запитав Фрактал безжурним тоном.

Божевільний не зреагував ні на цю заувагу, ні навіть на дівчину, яка саме ступила крок уперед.

— Сучасна теорія лікування божевільних радить утримувати пацієнтів у напівтемних палатах, — прошепотіла Шаллан. — Бо яскраве світло збуджує хворих і може знижувати ефективність зцілення.

Чи таке вона принаймні десь читала, хоча з відповідною літературою була мало знайома. Але в приміщенні справді було хоч око виколи — ще б пак, із єдиним віконцем у кілька пальців завширшки.

Що цей чоловік шепоче? Дівчина обережно рушила ближче.

— Гей, пане… — озвалася вона, а відтак осіклася.

Шаллан збагнула, що з тіла старого, опасистого подвижника долинає дівочий голос. А раптом це злякає незнайомця? Той не дивився, і вона розсіяла ілюзію.

— Він не психує, а ти чомусь назвала його «божевільним»… — здивувався Фрактал.

— Це слово має два значення, — пояснила Шаллан. — Одне, переносне, означає «неврівноважений», а друге — пряме — «хворий на голову».

— А-а, — збагнув той, — це як спрен, що втрачає зв’язок.

— Гадаю, не зовсім — але трохи схоже, — відказала дівчина, підходячи до божевільного й опускаючись навколішки поруч нього, щоб спробувати розібрати слова.

— Близиться час Повернення, Руйнація вже при дверях, — шепотів чоловік. З огляду на колір його шкіри, Шаллан очікувала азішського акценту, але той говорив чудовою алетійською. — Нам треба готуватися. Після колишньої розрухи ви, певне, багато позабували.

Шаллан перевела погляд на спрена, який злився з напівмороком під стіною, а відтак назад на чоловіка, чиї карі очі відбивали світло — дві яскраві цятки на загалом затемненому обличчі. Його постать здавалася такою похмурою. Він шепотів і шепотів — про бронзу й сталь, про муштру й тренування.

— Хто ви? — тихенько запитала дівчина.

— Я Таленель’Елін, якого ви йменуєте Кам’яножильним.

Шаллан продер мороз. А божевільний не вгавав, знову шепочучи те саме — слово в слово. Дівчина навіть засумнівалася, чи справді його зауваження стало відповіддю на її запитання, а не просто частиною звичного монологу. Подальші запитання залишалися без відповідей.

Вона відійшла й, перекинувши сумку через плече, схрестила руки на грудях.

— Таленель, — озвався Фрактал. — Знайоме ім’я.

— Одного з Вісників звали Таленелатом’Еліном, а це майже те саме, — відказала Шаллан.

— А-а. — Спрен помовчав. — Він бреше?

— Поза сумнівом, — підтвердила дівчина. — Адже щоб Далінар Холін тримав одного з Вісників Усемогутнього під замком на задвірку монастиря… таке не вкладається в голові. Божевільні часто вважають себе кимось іншим.

Хоча, звісно, багато хто вважав, що Далінар і сам не сповна розуму. А ще він намагався відродити Променисте лицарство, тож підібраний казна-де божевільний, який має себе за Таленелата’Еліна, міг бути ланкою того самого ланцюга.

— Юродивцю, ти звідки? — спитала Шаллан.

Але той марив далі.

— Ти знаєш, чого хоче від тебе ясновельможний Далінар Холін?

Знов маячня.

Шаллан, зітхнувши, опустилася на коліна й занотувала для мрейза його точні слова — всю тираду — ще раз прослухавши їх від початку до кінця, щоб упевнитись, що нічого нового божевільний не скаже. А втім, одна розбіжність була: за другим разом той не назвав свого маячного імені.

Не міг же цей безумець справді бути Вісником. Чи міг?

«Не дурій, — сказала собі подумки дівчина, ховаючи письмове приладдя. — Вісники сяють, наче сонце, володіють Клинками честі й промовляють голосом тисячі сурм». Вони могли одним словом руйнувати будівлі й примушувати бурі коритися, а одним дотиком — зцілювати.

І Шаллан рушила до дверей. Адже в «прийомному покої» досі, певне, похопилися. Треба повертатися і збрехати, що вона, мовляв, шукала, чим би промочити пересохле горло. Але найперше вона мала поновити свій подвижницький камуфляж. Шаллан усотала й видихнула Буресвітло, щоб за допомогою ще свіжого в пам’яті образу того ченця…

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!

Божевільний, заволавши, зірвався на ноги й неймовірно прудко підскочив до неї. Шаллан від несподіванки зойкнула, а той схопив її і виштовхнув із хмарки Буресвітла. Образ, війнувши парою, розсіявся, а божевільний припечатав дівчину до стіни. Він хрипко дихав, а зіниці його вирячених,