Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

з простолюддям, а солдати не сумнівалися, що в таких пишних ношах несуть якогось багатія. Шаллан глибоко вдихнула і, знявши капелюха, перекинула волосся через плече, наперед, — так, щоб воно звисало додолу, коли вона вигляне з паланкіна. А щойно її голова була зовні, як дівчина — щільно стуливши довкола шиї завіски, щоб Іятіль не зауважила трансформації — розсіяла ілюзію.

За носіїв були паршмени, які навряд чи розкажуть про те, що побачили, а їхній світлоокий «погонич», на щастя, якраз відвернувся. Паланкін, погойдуючись, проплив у голову черги, й солдати, здригнувшись, негайно замахали їй проїжджати: адже досі Адолінову наречену чудово знали в обличчя.

Гаразд, а як же повернути собі зовнішність Вейл? На вулиці було людно, і Шаллан не збиралася вдихати Буресвітло, звісившись із вікна.

— Фрактале, — шепнула вона, — мерщій зашуми по той бік паланкіна!

Тин вимуштрувала її робити одною рукою оманливий рух, відволікаючи увагу від другої, яка тим часом щось цупить — тож такий самий принцип мав спрацювати й тепер.

Навпроти вікна з протилежного боку залунав пронизливий вереск. Шаллан видихнула Буресвітло й миттю гулькнула назад у паланкін, де буцімто знічев’я засмикнула шторки і затінила лице капелюхом.

Іятіль озирнулася на неї від вікна, звідки долинув той вереск, але дівчина вже знову стала Вейл, яка відкинулася на сидінні й витримала погляд супутниці. Невже ця коротунка таки щось помітила?

Якусь мить вони їхали мовчки.

— Ти завчасно підкупила вартових, — здогадалася зрештою Іятіль. — Цікаво, як ти це зробила? Холінові люди не з тих, які легко беруть хабарі. У тебе, певне, блат із кимось з офіцерів?

Дівчина відповіла на це посмішкою — як вона сподівалася, ущипливою.

Паланкін ніс їх далі, до храму, що стояв у тій частині військового табору, де Шаллан іще не бувала. Щоправда, до подвижників свого покровителя вона теж не вчащала, хоча якось, таки завітавши, побачила, що ті — як на Себаріалових — на диво побожні.

Під’їжджаючи до храму, Шаллан визирнула у вікно. Як і варто було очікувати, храмова територія справляла враження суворої простоти. Повз паланкін проходили подвижники в сірих мантіях — парами або невеличкими групками — змішуючись із людом усіх станів і звань, який прийшов помолитися, отримати напучення або спитати поради: адже братії доброго храму, яка мала належні ресурси, було до снаги й не таке! Темноокі мало не кожного нану приходили вчитися ремеслу, користуючись зі свого божественного Права просвіти, яке заповіли самі Вісники. Засвоювати ремесла приходили й дрібні світлоокі, а представники вищих данів прибували опановувати мистецтва або вдосконалюватись у своїх Покликаннях на радість Усемогутньому.

Велика подвижницька братія на кшталт тутешньої мала справжніх майстрів у будь-якій царині — хоч професійній, хоч творчій. Певне, треба буде прийти сюди, щоб повчитися в князівських художників.

Шаллан скривилася, подумавши про те, де взяти час на такі речі. За побаченнями з Адоліном, спробами проникнути до лав Примарокровних, дослідженням Розколотих рівнин і впорядкуванням Себаріалових бухгалтерських записів вона дивом знаходила час, щоб здрімнути! Хай там як, а відчуття було таке, що це блюзнірство: очікувати на успіх у справах, забувши про Всемогутнього. Їй справді варто було більше турбуватися про такі речі.

«Хоча що доброго Він може про тебе подумати? — майнуло в свідомості. — А заразом і про обмани, на які ти стала такою майстринею?» Адже зрештою чесність належала до божественних атрибутів Усемогутнього, що їх мав прагнути кожен вірянин.

Тамтешній храмовий комплекс містив не одну будівлю, хоча більшість прибулих відвідували лише головну. До мрейзових інструкцій було додано мапу, тож дівчина знала, яка саме будівля їй треба — та, що ген на задах, де подвижники зцілювали недужих і доглядали невиліковно хворих.

— Проникнути в неї буде нелегко, — зауважила Іятіль. — Подвижники бережуть своїх підопічних і тримають їх під замком, подалі від сторонніх очей. Тож спробі вдертися туди вони не зрадіють.

— В інструкціях сказано, що сьогодні ідеальний момент для проникнення, і я маю поквапитися, щоб не втратити цієї нагоди, — заперечила дівчина.

— Раз на місяць храмові наставники й цілителі приймають усіх, не просячи зробити пожертву, — пояснила їй жінка. — Сьогодні саме такий день — тут буде людно й метушливо. Це полегшить твоє завдання, але зовсім не означає, наче тобі дозволять тинятися де заманеться.

Шаллан кивнула.

— Якщо ти радше воліла б дочекатися темряви, я, певне, змогла б переконати мрейза не пороти гарячки, — зауважила Іятіль.

Дівчина похитала головою: вона не мала досвіду нічних проникнень і тільки осоромилася б перед усіма.

Але як же їй туди прослизнути?..

— Гей, погоничу, — гукнула Шаллан, висовуючи голову у вікно й показуючи тому, куди прямувати, — піднесіть нас он до тієї будівлі й опустіть паланкін. І нехай один із носіїв розшукає найліпших цілителів. Скажете, що мені потрібна їхня допомога.

«Десятник», який правив паршменами цього найнятого на сфери Шаллан екіпажа, лише мовчки кивнув. Дивний вони народ, ці «десятники». Паршмени були не його: він працював на жінку, яка здавала їх напрокат. У суспільній ієрархії Вейл — темноока — була нижча за нього, але від неї той отримував гроші, тож і ставився до неї так само, як до будь-якої іншої пасажирки.

Паланкін опустився, й один із паршменів пішов передати прохання новоприбулої.

— Симулюватимеш хворобу? — запитала Іятіль.

— Щось на кшталт цього, — зронила Шаллан.

Тим часом знадвору до паланкіна приставили східці, й дівчина спустилася назустріч двійку прямокутнобородих подвижників, які, перемовляючись, ішли в її бік услід за паршменом. Вони зміряли її поглядами й, зауваживши темні очі та одяг — доброї якості, але вочевидь не салонний — вирішили, що йдеться про середньої руки громадянку. Мовляв, невелике цабе.

— У чім річ, панянко? — спитав старший із ченців.

— З моєю сестрицею щось не так: надягла дивну маску й не хоче скидати, — пояснила Шаллан.

Зсередини паланкіна долинув приглушений стогін.

— Дитя моє, — промовив передній подвижник страдницьким тоном, — незговірлива сестра — це не до нас.

— Я розумію, добрий брате, — відказала Шаллан, благально здіймаючи руки. — Але тут не просто незговірливість. Гадаю… Мені здається, що в неї вселився Спустошувач!

І дівчина, відкинувши завіски паланкіна, явила ченцям Іятіль. Забачивши її дивну маску, подвижники сахнулися, а їхні заперечення стихли. Молодший, придивляючись, аж очі вирячив.

Іятіль обернулася до Шаллан і, ледь чутно зітхнувши, почала розгойдуватися взад-уперед.

— Може, нам їх убити? — бурмотіла вона. — Ні, вбивати не варто. Бо ще хтось побачить! Ні, не кажи мені такого. Ні. Я не стану тебе слухати.

А відтак замугикала.

Молодший подвижник озирнувся на старшого.

— Кепські справи, — сказав той, кивнувши. — Погоничу, вели паршменам нести паланкін за нами.

***

Невдовзі по тому Шаллан чекала в кутку невеличкої келії, а «сестриця», сидячи перед нею, опиралася спробам кількох подвижників надати їй допомогу, раз по раз попереджаючи: якщо ті спробують зірвати з неї маску, вона їх уб’є.

Скидалося на те, що ці погрози — невдавані.

На щастя, поза тим роль божевільної Іятіль грала просто чудово. Від її маячні вкупі з маскою морозом продирало навіть Шаллан. А подвижникам, здавалося, почергово ставало то