Брендон Сандерсон - Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон

— Ваша Ясновельможносте? — озвався Бордін від дверей. — Мені не до вподоби, що ми тут. Бо якщо нас застануть, можуть виникнути запитання. А скарби…

— Він справді згадував про Сколкозбройці?

— Так, — підтвердив слуга. — Про цілий таємний склад Зброї.

— Клинки честі, — прошепотів Амарам. — Превеликий князю, прошу, повторіть мені те саме, що сказали ось йому.

Божевільний забурмотів свою маячню, яку Шаллан уже чула. Амарам іще трохи постояв навколішках, прислухаючись, і зрештою озирнувся на стривоженого Бордіна:

— Ну — і де тут про Сколкозбройці?

— Те, що ви чули, він повторює щодня, — пояснив той, — але про них він згадав тільки раз.

— Я волів би переконатися на власні вуха.

— Ваша Ясновельможносте… Ми можемо прочекати тут багато днів і так нічого й не почути. Благаю вас — нам треба йти. Бо врешті-решт подвижники робитимуть обхід…

Амарам із видимою неохотою підвівся з колін.

— Превеликий князю, — мовив він до скуленої постаті божевільного, — я вирушаю на пошуки ваших скарбів. Не говоріть про них нікому іншому, і я знайду тим Клинкам гідне застосування. — А відтак обернувся до Бордіна: — Ходімо й розшукаймо, де вони.

— Сьогодні?

— Ти ж казав, що це близько.

— Ну, так — тому я й привіз його аж сюди. А проте…

— Якщо він раптом проговориться комусь про скарби, то нехай ліпше доти їх там не буде. Без винагороди ти не залишишся. Швидше, гайда!

Амарам пішов, а Бордін, глянувши на божевільного, затримався коло дверей, а відтак вийшов слідом і зачинив їх. Клацнув замок.

Шаллан протяжно видихнула й осіла додолу.

— Наче в море зі сфер…

— Що? — перепитав Фрактал.

— Я з головою провалилася кудись — але це не вода, а казна-що, і я навіть гадки не маю, як виплисти, — пояснила Шаллан.

— Не розумію такої брехні, — відказав на це спрен.

Та тільки похитала головою. А щойно її одяг і шкіра набули первинного кольору, як Шаллан знову надала собі подоби Вейл і під звуки маячіння божевільного — «…Вісник війни… Близиться час Повернення…» — пройшла до дверей.

А вибравшись із палати, знайшла дорогу до келії, у якій зоставила Іятіль, і красно перепросила в подвижників, бо ті вже почали її шукати. Вона послалася на те, що заблукала, й не відмовилася від проводиря, який мав показати їй, де паланкін.

Але перед тим як піти, нахилилася до «сестриці», немовби бажаючи попрощатися з нею.

— Ви зможете втекти? — шепнула Шаллан.

— От іще! Звісно, що зможу.

— Тоді тримайте, — промовила дівчина, вкладаючи в покриту рукавичкою правицю Іятіль аркуш паперу. — Тут занотована маячня того божевільного — він повторює її слово в слово. А ще я бачила, як до нього в палату проник Амарам, який, схоже, гадає, наче ці слова — осмислені, й шукає скарби, про які той згадував раніше. Ввечері я телестилеграфую вам докладний звіт.

Шаллан уже збиралася відійти, але Іятіль її стримала.

— Вейл, хто ти насправді? — спитала вона. — Ти застала мене зненацька, коли я стежила за тобою, і змогла відірватися від мене на вулиці — а це ой як нелегко. Твої шедевральні малюнки захоплюють мрейза — а він стільки всього надивився, що таке, вважай, неможливо. Ну а після сьогоднішнього я не знаю, що й казати…

Шаллан була в захваті від почутого. Хоча що їй до поваги цих людей? Адже вони вбивці.

Але буря її забирай — їхня повага була цілковито заслужена!

— Я шукаю істину — хоч де і хай у кого. Ось хто я насправді, — відказала дівчина.

Вона кивнула Іятіль і, відійшовши, залишила монастир.

А пізно ввечері, вповні відзвітувавшись про всі тогоденні події (та переславши талановиті портрети божевільного, Амарама й Бордіна на додачу), отримала у відповідь коротке повідомлення від мрейза:

«Вейл, істина знищує більше людей, ніж рятує. Але випробування ти пройшла. Тож решту наших можеш більше не боятися: їм велено тебе не чіпати. Ти маєш зробити собі особливе татуювання — символ твоєї вірності. Ескіз я надійшлю. Де його набивати, обирай сама, але під час нашої наступної зустрічі ти маєш показати мені, що воно таки зроблене.

Ласкаво просимо до лав Примарокровних».

65. Та, хто на це заслуговує

ПІВТОРА РОКУ ТОМУ

«Що за місце відведене жінкам у сучасному світі? — писала Ясна Холін. — Я протестую проти цього запитання, хоча його порушує сила-силенна моїх соратниць, багато з яких, здається, не помічають іманентної упередженості такого формулювання. Вони мають себе за прогресисток, бо, мовляв, готові ставити під сумнів стільки аксіом минулого!

Але не засадничу аксіому — про те, що “місце” жінок має бути наперед обумовлене, а пів суспільства має втиснутися в нішу, окреслену за результатами одного-єдиного акту “відведення”. Хай якою широкою буде ця ніша, а вона неминуче обмежить нескінченну варіативність жіноцтва.

Я стверджую, що йтися має не про нішу для жінок як таких, а про кожну окрему жінку, яка сама обере власну роль. Для одних це буде роль ученої, для других — дружини, для третіх — і тої, і тої, для четвертих — ні тої, ні тої.

Не варто помилково вважати, наче я ціную одну жіночу роль понад іншу. Річ не в тім, щоб стратифікувати суспільство — на це ми й так великі мастаки — а в тім, щоб урізноманітнити контекст дискусії.

Жінка має бути сильна не своєю роллю — хай яку з них вона обере — а владою обирати цю роль. Мене дивує сама необхідність висловлювати таку заувагу, бо я вбачаю в ній наріжний камінь усієї цієї розмови».

Шаллан згорнула книжку. Відколи батько повелів убити Геларана, не минуло й двох годин. Після того, як вона втекла до себе в спальню, в коридорі з’явилися двоє батькових охоронців. Ця варта, певне, мала пильнувати не Шаллан — старий навряд чи знав, що донька підслухала, як той наказує вбити найстаршого сина — а подбати, щоб із дому не втекла Маліз, її мачуха.

Хоча таке припущення могло виявитися помилковим — адже після тих жіночих криків і холодної люті батькової тиради падчерка навіть не знала, чи Маліз і досі жива.

Шаллан кортіло заховатися — забитися в шафу, обкутавшись ковдрами й міцно заплющивши очі. Але щойно прочитані слова Ясни Холін надавали дівчині сил — хоча де в чому її книжка була просто сміховинна. Її Світлість розводилася про шляхетність вибору, наче можливість обирати мала кожна жінка. Рішення про те, ким стати — матір’ю чи вченою — здавалося авторці непростим. Та що ж тут складного? Їй би Яснині проблеми! Вона залюбки погодилася б на будь-яку з окреслених перспектив, як порівняти із життям у страху й будинком, де панують гнів, скорбота і безнадія.

Юна читачка жваво уявляла собі Її Світлість Холін — жінку, яка наважується чинити не так, як вимагає оточення. Сильну особистість, наділену владою. Жінку, яка може дозволити собі розкіш прагнути до здійснення своїх мрій.

А от Шаллан навіть не знала, як це.

Дівчина підвелася й, підійшовши до дверей, прочинила