Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

Л. Гудзь "Сонячна людина Володя Котвицький"

Стаття із Новоград-Волинської щотижневої газети «Лесин край», 12 травня 2016 року

Чи багато можна встигнути за два прожитих десятиліття? І у чому вести лік цього багатства: у переліку щоденних справ чи, може, у чомусь набагато глибшому, більш цінному? Іноді над цими запитаннями можна битися роками, а буває, що відповідь бачиться з одного конкретного життя...

Володимир Вікторович Котвіцький із маленького села Вироби за своє життя, либонь, лічені рази називався так солідно: найчастіше його кликали просто по імені – Володею. Наймолодша дитина у багатодітній родині селян-колгоспників, де крім нього зростало ще п’ятеро хлопців, він виріс найвищим серед них, але – аж ніяк не балуваним «мізинчиком». Як згадують сусіди, при матері-доярці і батькові-різноробочому діти не мали можливості довго поніжитися у променях батьківської уваги, бо батьки більшість часу віддавали роботі і турботам про те, як обіпрати й нагодувати своє немаленьке сімейство. Тож система виховання у Котвіцьких була простою дідівською: старші доглядали молодших, а вже разом усі хлопчики ходили і до лісу, і на риболовлю... До роботи були беручкими, не цуралися жодної можливості підзаробити, допомогти чи то односельцям у городі або по господарству, чи то десь найнятися у лісництві... У небагатій сім’ї цінувалася кожна копійка, і так само совісно працювали всі, не відмовляючись від навіть невеличкого заробітку.

– Я прийшла у Вироби жити, коли у Котвіцьких було вже п’ятеро дітей і мама їхня ходила саме вагітна Володею, – ділиться спогадами сусідка родини Оксана Шевчук. – Хлопчики гралися разом з моїми дітьми, ходили одне до одного до хати, але я завжди знала: цим дітям можна довіряти, з хати нічого не пропаде, бо виховані вони чесними, доброзичливими... Шлях у житті пробивали вони самі: заробляли на себе, на навчання, самостійно їздили вступати в навчальні заклади...

Школи у Виробах не було, тож у перший клас Володя пішов у Поліянівку, де провчився дев’ять років. Своїй першій учительці Світлані Вікторівні Заєць він запам’ятався спокійною доброзичливою дитиною, з вуст якої ніколи не сходила щира усмішка, а очі випромінювали добро. Класний керівник Ірина Михайлівна Верещинська не пригадує випадку, щоб цей школярик розгнівався: він навіть на зауваження реагував з незмінною вдячною усмішкою і ніколи не ховав від співрозмовника очей. Відкритий погляд, скромність, доброта, старанність – ними хлопець навічно увійшов у спогади своїх учителів і друзів з Несолонської школи.

Юнак ще змалку захоплювався комп’ютерами. Це був невідкритий світ, що манив його понад усе. Тож після школи Володя Котвіцький стає студентом Новоград-Волинського промислово-економічного технікуму, де мріяв опановувати комп’ютерні технології. Крила мріям обрізало банальне: на навчання не вистачило грошей...

«Я добре пам’ятаю, як у жовтні 2009-го Володя прийшов до нас у 10-й клас. Високий, стрункий, усміхнений, він навчався в міру своїх сил, але був найкращим спортсменом школи – жодне змагання з волейболу або футболу не проходило без його участі...

Ніколи не конфліктував з однокласниками, більше того: брав їх провини на себе. Завжди охайний, акуратний, усміхнений, але за усмішкою вгадувалася зажура. Можливо, це тому, що життя до нього було не дуже справедливим – не міг реалізувати задумане, підтримки особливої у житті не мав, міг надіятися лише на себе. Але він був одним із кращих, його всі любили, бо він любив, здається, весь світ. ТАКУ людину не можна не любити. Він встигав скрізь: порався по господарству вдома і підзаробляв у ПСП «Поляна», багато читав і займався карате-до. Володя був сонячною людиною і жив так, мовби відчував, що долею відміряно йому дуже мало...».

Закінчивши школу, юнак не забуває про свою мрію – і йде навчатися до Житомирського профліцею харчових технологій на спеціальність «оператор комп’ютерного набору», водночас заробляючи собі на прожиття охоронцем у супермаркеті. Потім вступає на заочний відділ одного з вінницьких вишів – також на спеціальність пов’язану з комп’ютерами. Удома ж у Котвіцьких комп’ютера не було, тож займався на братовому в Новограді-Волинському. Жага до пізнання новітніх технологій була у ньому дуже сильною – це зазначають усі, хто знав Володю.

У травні 2013-го його призвано до армії. Віктор Францович Котвіцький – батько Володимира – мав тверде переконання: справжній чоловік має пройти армійський гарт. Тож у родині це було гарною традицією, і наймолодшого відряджали до лав Збройних сил України, сподіваючись уже через рік зустріти його вдома. Не судилося... Здійснилося страшне пророцтво з далекого дитинства Володі, коли його мамі наворожили, що син проживе лише двадцять років. Лічені дні залишилися юнаку до наказу про демобілізацію, але його він так і не дочекався: незрозуміла і незнана нікому не вигідна війна, що роздирає всю країну, забрала в нього дорогу додому назавше.

Він повернувся додому, але чи так це мало статися? Із офіційних документів:
«У районі села Рівне Генічеського району Херсонської області під час навчань, що мали на меті посилення охорони південної ділянки державного кордону України, під час пересування підрозділу з однієї позиції на іншу 13 травня 2014 року сталася пожежа та вибух в одній із самохідних гаубиць».

Старший солдат, майстер-номер обслуги гаубичного самохідно-артилерійського взводу самохідно-артилерійського дивізіону 26 артилерійської бригади 8 армійського корпусу Сухопутних військ Збройних сил України Володимир Вікторович Котвіцький перебував у епіцентрі вибуху... 20 липня йому мало виповнитися двадцять років. Як пригадає потім його класний керівник Марія Мулярець, із творів одинадцятикласників на тему: «Яким я бачу себе через десять років» у класі, де навчався Володя, вона тепер не може віднайти лише одної роботи – його ж, звичайно...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍