Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

2 червня тіло двадцятирічного солдата прийняла рідна земля – милі серцю Вироби, час його недовгого і нерозкішного перебування на цій землі. «Його смерть дуже страшна. Дуже жорстока. Два роки минуло – а все не віриться, що нашого Володі нема. Коли його привезли, розгулялася така негода, надворі стало так чорно, що здавалося – настала ніч», – втирає сльози сусідка Оксана Шевчук.

Та найчорніша пора в житті настала для тих, хто відчував його серцями й думками з першого його подиху: його батьків і братів, найстаршому з яких – усього 28... Галина Олександрівна – мама Володимира – тримала горе у собі, лише душа її квилила чайкою. Та лише смерть чула материнський крик той душевний – забрала нещасну услід за сином ще до роковин його загибелі. Тож сьогодні добре слово услід сину звучить із вуст батька, Віктора Францовича: «Він був завжди слухняним і завжди усміхався». Другий із братів – Анатолій – ділиться згадками про спільну риболовлю, розповідає, що любив їхній наймолодший пасти худобу... Сьогодні наймолодшим у сім’ї вже вважається Олександр. Він не стримує хвилювання, а сльози бринять і на очах, і в голосі: «Саме завдячуючи нашим батькам ми сьогодні між собою дружні і разом переживаємо подвійне горе, що сталося в родині. Це дуже непросто – виростити шестеро дітей і дати свою любов, своє тепло кожному з них. Але батьки показали нам, як працювати, навчили виживати у цьому світі... Сьогодні Микола, Анатолій, Юрій, Станіслав, я – ми залишилися без матері і також дуже сумуємо за братом. Це для нас болюча рана на все життя. Я живу з цим болем. А він у нас був таким... Завжди веселий, з жартом, безвідмовний щодо допомоги, все намагався брати участь у масових заходах... Хоча він наймолодший, та нам до нього ще «рости» морально. Можливо, був навіть взірцем для багатьох у тому, як себе вести, як жити». Про те, що його направляють у зону АТО, Володимир сказав лише Миколі й Олександру. Їх же просив не говорити про це ні батькам, ні його дівчині – щоб ті не хвилювалися за нього. Тож коли телефонував – то з «житомирського полігону».

...Чорна звістка поставила крапки над «і»: батьки лише по смерті сина дізналися, де він перебував насправді.

Дві біди принесла в родину надзвичайно жорстока гра чужих інтересів під наївною назвою «АТО» – та ніхто і ніколи вже не компенсує цієї найтяжкої втрати батькові й синам Котвіцьким. І навіть посмертна відзнака «Знак пошани» не тішить душу батька, не є виправдальним аргументом для братів у обставинах тяжких втрат, бо не поверне вона їхнього Володю живим, усміхненим, щасливим!

Ім’я Володимира Котвіцького по смерті увічнено на місці його загибелі на Херсонщині, де 7 травня минулого року відкрили пам’ятний знак; на фасаді Житомирського ліцею, де він навчався, відкрили пам’ятну дошку в його честь – як і у Поліянівській, і в Несолонській школах. Відкриття пам’ятної дошки на фасаді Несолонської школи 6 травня було трепетно-зворушливим: хоча всього два роки ходив сюди Володя, але його дух витає тут незримою силою на багато-багато часу вперед. Нема тут, серед шкільної родини, чужих йому: це бачиться і у наповнених болем словах-виступах тих, хто його пам’ятає, і у величезному стенді, створеному коштом однокласників Володі, і у чистих щирих сльозах на щоках тендітної одинадцятикласниці, котра трагедію ненабагато старшого від неї юнака сприйняла серцем і оплакала чистими сльозами юності...

Дідусь – останній ветеран Несолоні – підійшов, щосили опираючись на палицю, до двох меморіальних дошок (того дня відкривали таку ж і вчителям школи, полеглим у роки Другої світової) – але вклонився портрету того, хто сьогодні міг би бути його правнуком.

Тремтячими від старості руками він поклав до портрета живі квіти... Величне покоління Переможців вклонилося поколінню Захисників – рівні сьогодні заслуги їхні перед народом!

Значить, правду сказав про нього брат Олександр: «Пам’ять – таку, як про нашого Володю – її не купиш за гроші, її заслужити треба!».

Він був щасливим закоханим: планував після армії одружитися. Не склалося.

Він хотів осягти премудрості комп’ютерного світу. Не встиг.

Він намагався перетворити кожну мить у свято своїм позитивом, засвітити усіх, хто поряд, світлом свого серця, посіяти мир своєю сонячною усмішкою. Не вижив у полум’ї війни.

Він любив життя. А загинув у неповних двадцять років!!! Кричи, світе, плач, земле, ридай, небо: смерть усе ще святкує перемогу.

Гордися, рідне Полісся: ти зростило сонячної душі людину, два десятки прожитих літ якої залишаться у пам’яті всіх, кого торкнулися промені її серця, на все життя, на багато поколінь уперед!