Олег Калашніков - Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков

Серед однокласників по успішності Володя не був лідером – звичайний середній рівень, але там, де відбувалися якісь спортивні заходи перебував серед перших, ні одні змагання з волейболу або футболу не минали без його активної участі.

Після отримання атестату про повну загальну освіту Володимир робить нову спробу досягти поставленої мети – вступає до Житомирського професійного ліцею харчових технологій за спеціальністю «оператор комп’ютерного набору, контролер-касир». Звичайно, зовсім не той рівень знань з IT-технологій, який він бажав би набути, але це вже перша професійна сходинка до омріяної цілі. Навчання у ліцеї юнак поєднує з роботою охоронця у супермаркеті, адже він вже дорослий, і намагається доказати собі та рідним, що може потурбуватися про себе сам.

Успішно закінчивши заклад рівня середньої професійної освіти, вступає на заочне навчання до Вінницького технічного коледжу. Виконувати практичні завдання йому доводиться на ноутбуці брата, їздячи до Новоград-Волинську, адже своїм, поки що, «розжитися» не вдається.

Заочне навчання не дає права на відстрочку від військового призову, тому у травні 2013 року Володимир отримує з військкомату повістку. Ніхто з чоловіків родини Котвіцьких не ухилявся від виконання почесного обов’язку перед Батьківщиною. Тож наймолодшого проводжали до Збройних сил України всім селом, не маючи сумніву, що через півтора року юнак продовжить будувати свою цивільну долю.

Дійсно, час служби промайнув, як одна мить, і вже йшов зворотній відлік днів до квітневого звільнення, коли це у березні 2014 року Російська Федерація розпочала війну з Україною, тому термін служби було продовжено…

– Про те, що Володю після мобілізації відправили на південь, окрім мене та старшого брата ніхто не знав – він просив не розголошувати цю інформацію. Батьків ми запевняли, що Володя на полігоні в Житомирі. Тому татові та ненці водночас довелося говорити і про загибель брата, і зізнаватися про те, чому і де він перебував насправді. Мама тримала горе в собі, тому переживати втрату сина їй було занадто важко, – розповідає брат Олександр.

2 червня 2014 року, коли мали ховати героя у рідній землі, село Вироби огорнула негода: потемніло, здійнявся вітер, захмарилося на грозу. Материнські сльози омили сухі щоки, гіркі зморшки горя додали свій розпис на чолі матері героя. Не витримало серце Галини Олександрівни непоправної втрати, ще до роковин сум та біль за дитиною забрали жінку до сина – у вирій.

7 травня 2015 року на місці загибелі двох військовослужбовців 26 артилерійської бригади біля с. Рівне Генічевського району відкрито та освячено пам’ятний знак.

Меморіальну дошку Котвіцькому Володимиру Вікторовичу встановили 27 листопада 2015 року на фасаді Житомирського ліцею харчових технологій, який закінчив загиблий військовослужбовець.
25 травня 2015 року на фасаді Поліянівської загальноосвітньої школи відкрито меморіальну дошку колишньому учню Володимиру Котвіцькому.

6 травня 2016 року у селі Несолоні урочисто відкрито меморіальну дошку випускнику Несолонської загальноосвітньої школи Котвіцькому Володимиру Вікторовичу. Меморіальну дошку встановлено за ініціативи педагогічного та учнівського колективів школи, а також колишнього учня школи Якименка Анатолія Тодосовича.
Батько та брати Володимира Котвіцького біля батьківської оселі.

– У 2000 році я приймав маленького хлопчика у перший клас. На моїх очах він зростав, мужнів, ставав юнаком, справжнім чоловіком, – згадує Микола Чечет, директор Поліянівської школи. – Це був учень, якому можна було доручити будь-яку справу і бути впевненим, що він її виконає. Добрий, чесний, доброзичливий – таким його пам’ятатимуть учителі, однокласники, друзі. Він першим приходив на допомогу, коли її хтось потребував. 

– Під час прощання з тілом Володі, один із його командирів сказав: «Це був солдат, до якого завжди можна було повернутися спиною, і бути впевненим, що він її прикриє». Ця коротка фраза характеризує патріота, захисника, товариша, який ніколи не зрадить, – під час відкриття меморіальної дошки Володимиру Котвіцькому наголосив Микола Чечет.

Війна не обирає жертв за списком чи приналежністю до професії. У її жорстокі жорна потрапляють усі, хто в своїм серці несе любов до Батьківщини.