Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

Тоді спустився сходами, відчинив, і все стало куди гірше. Мати Розі окинула його поглядом, від якого могло б скиснути молоко. Мовчки. У неї в руках був великий білий конверт.

— Доброго дня, — знітився Товстун Чарлі. — Пані Ноа. Гм. Радий вас бачити.

Вона пирхнула і підняла конверт перед собою:

— Ага. Ти тут. Що ж. Ти запросиш мене зайти?

Точно, подумав Товстун Чарлі. Без запрошення вона не зможе зайти досередини. Просто скажи ні, і вона змушена буде забратись.

— Звісно, пані Ноа. Заходьте, будь ласка. — То он як вампіри це роблять. — Хочете горнятко чаю?

— Не думай, що в такий спосіб зможеш обвести мене довкруж пальця. Бо не зможеш.

— Ем... Гаразд.

Догори вузькими сходами і на кухню. Мати Розі роззирнулась, і на її обличчі ніби відбилось: це місце не відповідало її стандартам гігієни, адже тут були їстівні продукти.

— Кави? Води?— Не кажи «вощаний фрукт».— Вощаний фрукт?— Курва.

— Із розповідей Розі я зрозуміла, що твій батько недавно помер?

— Так. Помер.

— Коли помер тато Розі, в «Кухарях і Кулінарії» випустили чотиристорінковий некролог. Написали, що він одноосібно привіз до цієї країни карибський ф'южн.

— Гм.

— І він, скажімо так, не залишив мене без копієчки. Його життя було застраховане, і йому належали акції двох успішних ресторанів. Я дуже заможна жінка. Коли я помру, все це відійде Розі.

— Я піклуватимусь про неї, коли ми одружимось. Не хвилюйтеся.

— Я не кажу, що ти одружуєшся з нею лише через гроші, — запевнила його мама Розі тоном, з якого було чітко зрозуміло, що саме це вона і має на увазі.

— Пані Ноа, чим я можу вам допомогти? — Товстун Чарлі відчув, як у нього знову розболілась голова.

— Ми з Розі поговорили і дійшли висновку, що мені слід допомогти вам із плануванням весілля, — манірно заявила мама Розі. — Мені потрібен список твоїх родичів і друзів. Тих, кого ти планував запросити. Імена, адреси, імейли і телефонні номери. Я підготувала бланк, який тобі треба буде заповнити. Подумала, що зекономлю на відправці і кину його до поштової скриньки сама, оскільки й так минатиму Максвелл-Ґарденс. Не сподівалася застати тебе вдома, — вона простягнула йому великого білого конверта. — Загалом на весіллі буде дев'яносто людей. Ти можеш запросити вісьмох членів родини і шістьох друзів. Друзі і четверо членів родини будуть за столом «З». Решта родичів розташуються за столом «В». Ми посадили б твого батька з нами за головний стіл, але зважаючи, що він відійшов, ми перемістили на його місце Розину тітку Вініфред. Ти вже вирішив, хто буде твоїм дружбою?

Товстун Чарлі похитав головою.

— Що ж, переконайся, що він не бовкне чогось вульгарного. Я не хочу чути від твого дружби жодного слова, яке не могла б почути в церкві. Зрозумів?

Товстун Чарлі замислився, що зазвичай чує в церквах мама Розі. Напевне, тільки крики: «Назад! Повертайся до пекла, нечисть!», а далі здивовані перешіптування: «Воно живе?» і нервові розпитування, чи згадав хтось узяти з собою осикові кілки й молоток.

— Гадаю, що у мене понад десять родичів, — сказав Товстун Чарлі. — Розумієте, в мене є кузени, і двоюрідні тітки, і всяке таке.

— Ти, вочевидячки, не в стані второпати, — фиркнула Розина мати, — що весілля коштують грошей. Я виділила по 175 фунтів на столики від «А» до «Г» — столик «А» буде головний — за ними сидітимуть найближчі родичі Розі і мій жіночий клуб. На столики від «Д» до «Ж» виділено по 125 фунтів, за ними сидітимуть знайомі, діти, і так далі, і тому подібне.

— Ви сказали, що мої друзі сидітимуть за столиком «З», — озвався Чарлі.

— Це столики рангом нижче. За ними не подаватимуть закуски з авокадо і креветками та шеррі-трайфл.

— Коли ми з Розі востаннє про це розмовляли, то дійшли згоди, що обираємо карибську кухню...

— Вона іноді сама не розуміє, чого хоче, — пирхнула Розина мама.— Але зараз ми з нею дійшли згоди.

— Слухайте, гадаю, мені слід спершу поговорити з Розі, а тоді вже з вами.

— Просто заповни бланки, — сказала вона. Тоді підозріливо додала: — А чому це ти не на роботі?

— Я, гм... Я не там... Я не там. Скажімо, в мене сьогодні вранці вихідний. Не йду сьогодні на роботу. Я... Не йду.

— Сподіваюсь, ти попередив Розі. Вона сказала, що домовилась із тобою пообідати і тому не може пообідати зі мною.

Товстун Чарлі переварив почуте.

— Так. Гм. Ну, дякую, що заскочили, пані Ноа. Я поговорю з Розі і...

На кухню зайшла Дейзі. Вона накрутила на голову рушника, халат Чарлі прилип до вологого тіла. Дівчина спитала:

— У тебе ж є помаранчевий сік, правда? Здається, я бачила його, коли нишпорила тут раніше. Як твоя голова, краще? — вона відчинила дверцята холодильника і налила собі склянку апельсинового соку.

Розина матір кахикнула. Звучало це кахикання так, ніби пляжем покатуляла галька.

— Привіт, — сказала Дейзі. — Я Дейзі.

На кухні почало холоднішати.

— Справді? — мовила матір Розі. З останнього «-ді» звисали бурульки.

— Цікаво, як ми називали б помаранчі, — зазначив Товстун Чарлі у паузі, — якби вони не були помаранчевими. Уявіть собі якийсь раніше невідомий фрукт, який називається блакитняк. Ми пили би блакитний сік?

— Що? — перепитала мама Розі.

— Господи, ти б чув, що ти верзеш, — весело відказала Дейзі. — Ну добре, піду пошукаю свій одяг. Було приємно познайомитись.

Вона вийшла. Чарлі не наважувався відновити дихання.

— Хто, — бездоганно спокійно заговорила мама Розі. — Це. Така.

— Моя сес... Кузина. Моя кузина, — випалив Товстун Чарлі. — Вона мені як сестра. Коли ми росли, то були дуже близькими. Вписалась вчора ввечері. Трохи дикувата. Ну. Так. Ви побачите її на весіллі.

— Посадимо її за столик «З». Думаю, їй там буде зручніше, — Розина мама сказала це таким тоном, яким більшість людей спитала б: «Ти хочеш померти швидко чи дозволимо Монґо погратись?».

— Так. Добре. Був радий вас бачити. Ну, у вас, напевне, купа справ. А мені пора на роботу.

— Ти ж казав, що в тебе вихідний.

— Ранок. Вихідний ранок. І він майже закінчився. Мені пора на роботу,