Ніл Гейман - Дітлахи Анансі

куди та не хотіла його пускати. Тож він сказав: «Я — Ґрем Коутс» — і мережа розкрилась перед ним, мов квітка.

Павук колупався в комп'ютері, допоки не занудився.

Він дав раду вхідним листам Товстуна Чарлі. Тоді дав раду листам, що чекали на відправлення.

Він збагнув, що Чарлі от-от має прокинутись, тому набрав брата, щоб його заспокоїти. Щойно він відчув, що має в тому якісь успіхи, в двері просунув голову Ґрем Коутс, повитирав пальцями схожі на підошви губи і поманив Павука.

— Мушу йти, — сказав Павук братові. — Зі мною хоче поговорити пан начальник.

І поклав слухавку.

— Телефонуємо в особистих справах в робочий час, Нансі, — зауважив Ґрем Коутс.

— Без-сука-мовно, — погодився Павук.

— І це ви про мене висловились як про «пана начальника»?— перепитав Ґрем Коутс. Вони дісталися кінця коридору і зайшли в кабінет шефа.

— Ви ж найпанськіший. І найначальничистіший.

Ґрем Коутс мав спантеличений вигляд. У нього зародилась підозра, що з нього кепкують, але певності він не мав, і це його бентежило.

— Ну, сідайте-сідайте.

Павук всівся.

Ґрем Коутс мав звичку тримати плинність кадрів в Агентстві Ґрема Коутса на сталому рівні. Дехто приходив і йшов. Інші приходили і залишались рівно до тієї миті, коли їхні робочі місця починали підпадати під якийсь закон про захист робітників. Товстун Чарлі протримався довше, ніж будь-хто: рік і одинадцять місяців. Вже за місяць у його життя могли увійти оплата за понаднормовий робочий час чи суди з приводу роботи в галузі.

Перш ніж когось звільнити, Ґрем Коутс виголошував промову. Він нею дуже пишався.

— Те, що нас не вбиває, — почав він, — робить нас сильнішими. Немає лиха без добра.

— Буде добре, — погодився Павук, — як зле мине.

— А. Так, так. Точно. Що ж, коли ми бредемо цією дорогою сліз, слід зупинятись, щоб поміркувати про...

— Перший удар, — перебив Павук, — найболючіший.

— Що? А, так, — Ґрем Коутс засовався, згадуючи, що там було далі. — Щастя схоже на метелика.

— Або на синю птаху.

— Саме так. Я можу закінчити?

— Авжеж. Почувайтесь як удома, — радісно відказав Павук.

— І щастя кожної душі в Агентстві Ґрема Коутса важить для мене не менше, ніж моє власне.

— Не можу висловити словами, яким щасливим це робить мене.

— Так.

— Що ж, мабуть, мені краще вернутися до роботи. Але було кайфово поспілкуватись. Якщо надумаєте поділитись ще чимось, то ви знаєте, де мене знайти.

— Щастя, — повторив Ґрем Коутс. Його голос звучав трохи здавлено. — Знаєте, Нансі, Чарльзе, я міркував ось про що: чи ви тут щасливі? Чи не здається вам, що ви могли б стати щасливішим деінде?

— Я про це не міркував. А знаєте, про що я міркував?

Ґрем Коутс промовчав. Такого раніше ніколи не було. Зазвичай на цю мить люди розуміли, звідки дме вітер, впадали в стан шоку, а обличчя ставали розгубленими. Іноді люди плакали. Ґрем Коутс ніколи не був проти їхнього плачу.

— Я міркував, — продовжив Павук, — про призначення рахунків на Кайманових островах. Розумієте, скидається на те, що гроші, які повинні надходити на рахунки наших клієнтів, інколи замість цього прямують на Кайманові острови. Такий спосіб організації фінансів видається мені вкрай чудернацьким. Те, що гроші осідають не на тих рахунках. Ніколи раніше такого не бачив. Сподівався, що ви зможете пояснити мені цю чудасію.

Ґрем Коутс побілів, як стіна. Таким кольорам у каталогах із фарбами зазвичай дають назви на кшталт «Пергамент» чи «Магнолія». Тоді перепитав:

— Як ви отримали доступ до цих рахунків?

— Комп'ютери, — знизав плечима Павук. — Вони бісять вас так само, як і мене? Що тут вдієш?

Кілька довгих секунд Ґрем Коутс розмірковував. Йому завжди подобалось вважати свої фінансові махінації такими заплутаними, що навіть якби колись Бюро з контролю над шахрайством і з'ясувало, що він чинив якісь злочини, їм було б украй тяжко пояснити суду присяжних, що саме то були за злочини. Тому з усією безтурботністю, на яку він був здатний, Ґрем Коутс заявив:

— У тому, щоб мати офшорні рахунки, немає нічого протизаконного.

— Протизаконного? Сподіваюсь, нема. Тобто якби я побачив щось протизаконне, мені довелося б негайно повідомити компетентні органи.

Ґрем Коутс взяв до рук ручку, а тоді знову поклав її на стіл.

— А. Що ж, як би не було приємно спілкуватись, бавити час і в інші способи зависати з вами, Чарльзе, маю підозру, що в нас обох є робота, якій слід дати раду. Час не жде. Прокрастинація краде дорогоцінні хвилини.

— Життя як музика німа, — підказав Павук, — по радіо її нема.

— Як забажаєте.

Нарешті Товстун Чарлі знову започувався людиною. Біль відступив. Повільні й неуникні хвилі нудоти перестали накочуватись. Він ще не був певен, що світ — гарненьке і радісне місце, але принаймні більше не перебував у дев'ятому колі похмільного пекла, і це вже непогано.

Дейзі захопила ванну кімнату. Чарлі почув звук відкрученого крану, а тоді вдоволене хлюпання.

Він постукав у двері.

— Я тут, — озвалася Дейзі. — У ванній.

— Знаю. Точніше, не знаю, але десь так і припускав.

— А що?

— Я просто подумав... Чому ти приїхала сюди. Вчора.

— Ну... Ти був у гівно. Я подумала, що твоєму брату не завадить допомогти. А я сьогодні вранці не працюю. Тому... Вуаля.

— Вуаля, — вторував Товстун Чарлі. З одного боку, вона йому співчувала. З іншого, їй направду подобався Павук. Угу. Його брат з'явився тільки трохи більше дня тому, але Чарлі вже відчув, що в цих нових сімейних стосунках не лишилось місця для сюрпризів. Павук був крутим, а він — тим, другим.

— У тебе приємний голос, — раптом почулось з ванни.

— Що?

— У таксі, поки ми їхали додому, ти співав. «Незабутню». Було дуже мило.

Йому якось вдалося витіснити інцидент у караоке з голови в темну місцину, куди люди скидають те, чого соромляться. Тепер спогад повернувся, і Чарлі про це пошкодував.

— У тебе класно виходило, — продовжила вона.— Заспіваєш потім для мене?

Чарлі почав гарячково міркувати, але від гарячкових міркувань його врятував дзвінок у двері.

—