Абір Мукерджі - Дим і попіл, Абір Мукерджі
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
По одній щоці скотилася сльоза, але він витер її зап’ятком.
— Не здогадуєтесь, чому на неї напали?
— Ні.
— Може, через те, що вона працювала на армію?
Фернандес утупився в підлогу і похитав головою.
— Так, вона дійсно працює на британців, але ж вона медсестра. Вона усім друг. Приносить ліки дітям. Усі її люблять.
— А ви? — запитав Не Здавайся.— Хтось міг бажати вам зла?
— Мені? — Він коротко зітхнув.— Не знаю. Останнім часом так багато розлючених людей.
— Хтось конкретно?
— Ні.
— А там, де ви працюєте? Працівники страйкували?
— Це ж джутова фабрика. Працівники ніколи не проти пострайкувати. Але вже два місяці, як вони повернулися до роботи.
— А ви брали участь у страйку?
— Я не можу,— відповів він.— Мушу утримувати родину. Матері потрібні ліки. Якщо я втрачу прибуток, не зможу за них заплатити.
— Як людина з Гоа опинилася на джутовій фабриці посеред Бенгалії? — поцікавився я.
Фернандес ледь помітно посміхнувся.
— Також завдяки страйкам. Майже десять років тому люди з фабрик Гастінгза та Веллінгтона влаштували страйк. Не лише робочі, а й інженери, які обслуговували техніку. Сагиби багатьох звільнили. Але простих робочих замінити легко. Складніше знайти інженерів. Англійці занадто дорогі, бенгальці занадто гарячі, тож власники фабрик дали оголошення у Бомбеї та Делі. Я працював у Бомбеї. Побачив у газеті оголошення, написав листа, і мене викликали на співбесіду. Запропонували роботу, тож я приїхав до Бенгалії, а згодом викликав і родину. Дружина працювала медсестрою у клініці в Гоа, тож швидко знайшла роботу у шпиталі в Барракпурі.
— Гадаю, ви впізнали тіло дружини? — продовжив розпитувати я.
— Так.
— Чи не здогадуєтесь, хто міг нанести їй такі рани?
Фернандес замовчав, а тоді почав тихо схлипувати.
— Кому знадобилося так познущатися над нею?
Гарне питання.
Ми розпитували його ще хвилин з десять, але швидко з’ясувалося, що нічого корисного він нам не скаже. Я ще раз висловив свої співчуття і лишив його сам на сам з горем.
Коли ми вийшли на вулицю, я виловив у кишені пачку «Кепстена» і витяг останні дві сигарети. Протягнув одну Не Здавайся, а іншу сунув до рота, зім’яв порожню пачку і кинув у канаву, що тяглася посередині дороги. Не Здавайся витяг запальничку, і ми обидва прикурили.
— Що скажете? — запитав я.
Не Здавайся знизав плечима.
— Чоловік явно засмучений.
— Явно,— невпевнено погодився я.
Сержант відчув мою невпевненість.
— Думаєте, що він якось причетний?
— Нічого я не думаю,— відмахнувся я.— Принаймні зараз. Нам відомо лише те, що це не пограбування і не зґвалтування. Тобто виключаємо найпоширеніші причини спонтанних нападів.
— А Джек-різник? — запитав він.— Він не ґвалтував і не грабував своїх жертв, просто нівечив.
Сержанта приваблювали вбивства Різника, і я тільки підсилив його зацікавлення, коли розповів, що знайомий з кількома офіцерами, що розслідували цю справу. Відтоді, попри мої численні нагадування, що я вступив до поліції через багато років після убивств, він вважає мене певним експертом із цієї теми.
Я похитав головою.
— Це не те саме. Його жертвами були лише проститутки.
Мої слова не дуже його переконали.
— Можливо, наш убивця має зуб на медсестер.
Авжеж, він, на відміну від мене, нічого не знає про мерця в Тангрі.
— Сумніваюся,— відповів я.— Медсестри всім подобаються.
Нетрі лишилися позаду, ми йшли до місцевого відділку. Солодкий тютюновий дим маскував не лише навколишній сморід, а й мої розхитані нерви. І це не лише зародження звичайної тяги, але й відчуття, що зі мною хтось грається: перша за кілька місяців облава на опійний притон, яка сталася саме тоді, коли я там був; убивство, про яке ніхто не заявив, а тіло зникло; а тепер ще й бідна жінка, знайдена мертвою, з такими ж ранами, як і у вбитого китайця. І з усіх детективів на Лал-базар цю справу доручають саме мені. Якось важко усвідомити факт, що я опинився втягнутим у серію випадкових подій — невдалий час, невдале місце. Невже це лише збіг обставин? А якщо ні, у чому сенс? Чому саме я?
Люди, кращі за мене, так і зробили б, відкинули підозри. Але більшість із них уже померли, а я зі своїми неврозами і досі був тут.
Повернувшись у відділок Рішри, ми застали сержанта Ламонта за його столом; він саме завершував телефонну розмову.
— Капітане Віндгеме,— сказав він, повісивши слухавку на гачок,— я домовився про перевезення тіла Рут Фернандес до шпиталю медичного коледжу, як ви наказували, і лишив повідомлення лікарю Лембу щодо розтину.
— Добре,— кивнув я.— Сподіваюся, старий зможе щось додати до того, що ми вже знаємо. Перший звіт уже склали?
— Заява про зникнення надійшла сьогодні вранці від Джорджа Фернандеса. До речі, чи багато він вам розповів?
— Не дуже. Сказав тільки, що його дружину всі любили. Схоже, він у шоці.
— Що тепер?
— Тепер...— промовив я.— Настав час нанести візит нашому Харону.
Ламонт нахмурив брови.
— Перепрошую?
— Зустрінемось із поромником, що переправляє мертвих через річку Хуглі до Гадесу.
Тут, угорі за течією, річка була спокійною, у будь-якому разі спокійнішою, ніж у Калькутті. Більшість великих судів і торговців, що перетинають океан, сюди не піднімалися, лишаючи води баржам, які перевозили джут униз рікою, та міріадам менших човнів, що споконвіку перевозили через Хуглі товари і людей.
До гнилого дерев’яного причалу було прив’язано кілька маленьких човників. Інші тимчасово відпочивали в мулі на березі, чекаючи можливості повернутись до життя в час припливу. Біля чайної ятки сиділи кілька човнярів, босих, лише в спідніх сорочках та штанях. Вони були занурені в багатоголосу дискусію й окутані серпанком сірого диму дешевих сигарет. Розмова обірвалася, щойно вони нас побачили; голоси замовкли так раптово, ніби їх обрізало лезо гільйотини; пожвавлення змінилося сторожкими поглядами людей, які не налаштовані патякати з незнайомцями.
Я лишився поодаль, Не Здавайся пішов їх розпитувати. З того місця, де я стояв, здавалося, що відповідають вони повільно і похмуро, але нарешті повернувся Не Здавайся.
— Човняра, що перевозив місіс Фернандес сьогодні вранці, звуть Канай Бісвас. Зараз його тут немає — схоже, повіз товар
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дим і попіл, Абір Мукерджі», після закриття браузера.
