Абір Мукерджі - Дим і попіл, Абір Мукерджі
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я розмовляю англійською,— відповіла жінка.— І французькою.
— Тоді, може, почнемо з того, що назвете своє ім’я?
— У мене багато імен. Яке вам потрібне?
— Те, яким наділили вас батьки.
— Вони називали мене Малою.
— Це ви знайшли тіло?
— Га,— кивнула вона.— У канаві, що спускається до річки і перетинає пустир між поромами та заводами.
— О котрій годині це було?
— Сьогодні.
— Можна точніше? О котрій годині?
Вона похитала головою, ніби питання було безглуздим.
— Час-вас... Звідки я знаю? Може, три-чотири години тому.
— А як ви на неї натрапили?
— Гайн? Що?
— Як знайшли тіло? Його видно було з дороги?
— Ні, не видно.
— Тож як ви дізналися, що вона там?
— Пташки підказали.
— Пташки?
— Га,— рішуче кивнула вона, і подивилася на мене так, що мороз пройняв. Повернулася до Не Здавайся і пробурмотіла щось бенгальською.
— Що вона сказала? — поцікавився я.
Не Здавайся покосився на Ламонта.
— Нічого, сер,— квапливо відповів він.— Лише те, що її привабили стерв’ятники. Каже, що вона відчуває світ.
— Ще когось бачили?
Садхві заплющила очі і покатала головою по плечах.
— Нікого важливого. Лише кілька жінок ішли до пірса прати білизну.
— Більше нікого? Жодного підозрілого?
Вона розплющила очі.
— Тільки сагиба-сержанта,— промовила вона.— А тепер і вас.
— Куди ви прямували о такій ранній годині? — запитав Не Здавайся.
Жінка нахмурила брови.
— Куди? Куди?
— Куди ви йшли?
— Йшла? Я шукала бога. Натомість знайшла зло.
Свята жінка Мала, справжній кладезь премудрості, дуже скоро нас виснажила. Ламонт вивів її з кімнати, а я повернувся до Не Здавайся.
— Що скажете?
— Припускаю, що її історія має сенс. Вона побачила стерв’ятників, це привело її до тіла. У мене не склалося враження, що вона бреше.
У мене теж, але якийсь осад лишився.
— А що вона насправді сказала тобі?
— Коли?
— Коли дивилась на мене. Ти заявив, що вона ніби відчуває світ.
Не Здавайся завагався.
— Вона сказала, що бачить, коли істота втрачає рівновагу... і людина теж.
— Вас щось турбує, сер? — запитав Не Здавайся.
Ми вийшли з відділку і тепер прямували за одним із констеблів Ламонта лабіринтом провулків, який нагадував район цегляних халуп, що тягнувся від заводів біля річки до залізничної колії і на добрі пів милі проникав у глиб країни. Тут проживала незліченна кількість місцевих робітників, зайнятих на заводах та фабриках Рішри.
— Цікаво, звідки жінка-відлюдниця знає англійську?
— І французьку,— підкинув Не Здавайся.
— І французьку.
— Можливо, вона вдова,— відповів він.— Я би сказав, із вищої касти. З раннього віку навчалася англійською. Можливо, і заміж вийшла юною. На шлях садхві стала, коли чоловік помер. Це не велика дивина. Деякі жінки так учиняють. У нашому суспільстві молоду вдову очікує тавро ганьби. Це все одно що стати ізгоєм, тож чому не випити цю чашу до дна й не повернути на шлях божий?
— Дійсно, чом би й ні,— гмикнув я.
Ми звернули в провулок із приземкуватими одноповерховими будинками під дахами зі старої червоної черепиці і зі стінами, обмазаними коров’ячим гноєм, який сушився на зимовому сонечку. Біля однієї домівки констебль зупинився. Вигорілі стіни були колись пофарбовані блакитним, похиленому даху бракувало кількох черепиць. Вікна не було, лише маленькі двері, відчинені, щоб впустити світло. Не Здавайся постукав у розчахнуті двері і, не чекаючи відповіді, нахилив голову та увійшов.
Доки мої очі звикали до темряви, я почув голоси дітей. Троє, не старше десяти, і молодший, який щойно навчився ходити, у самих сорочечках сиділи на великому ліжку, що займало більшу частину кімнати. Стара індуска у вилинялій квітчастій сукні займалася молодшою дитиною, тихенько примовляючи віршик і граючись із пальчиками малюка. Коли ми увійшли, вона замовкла і підняла голову. Меблів у кімнаті було дуже мало. Поряд із ліжком стояла груба шафа, в одному з кутів — дерев’яний стіл і стільці, які не часто зустрінеш у такій оселі, оскільки більшість бенгальців цього класу сиділи, схрестивши ноги, на підлозі. На одному стільці сидів чоловік, який, схоже, навіть не помітив нас.
— Містере Фернандесе?
Він виринув зі своїх думок.
— Джордже Фернандесе?
Чоловік кивнув.
— Ви розмовляєте англійською?
— Так,— ледь чутно прошепотів він.
— Я капітан Віндгем, а це сержант Банерджі. Ми з Лал-базар. Хочемо поставити вам кілька питань, якщо дозволите.
— Лал-базар? — перепитав він.
— Штаб-квартира поліції в Калькутті.
— Не знаю, що ще вам розказати. Я вже розповів усе сержанту Ламонту. Він перекаже вам...
— Цю справу веду я,— перебив я його.— Може, поговоримо без дітей?
Він не одразу усвідомив, чого від нього хочуть.
Нарешті зробив знак старій і вказав на двері в дальньому кінці кімнати. Жінка підвелася, підхопила малюка на руки, підштовхнула інших дітей з кімнати до тієї частини, де, як я припустив, готували їжу.
— Співчуваємо вашій утраті,— сказав Не Здавайся.
Фернандес кивнув у відповідь.
— Будь ласка, питайте.
— Ми так розуміємо, що це ви повідомили про зникнення дружини?
— Саме так. Вона не повернулася додому. Я почав хвилюватися.
Чоловік байдуже дивився повз нас на настінний календар із зображенням Діви Марії, а та, своєю чергою, не зводила ніжного погляду з власного сина на хресті на протилежній стіні.
— Коли ви зрозуміли, що вона зникла?
Фернандес потер рукою чоло.
— Вона працювала в нічну зміну... Вона медсестра в шпиталі в Барракпурі. Її зміна закінчувалася о шостій... тоді вона переправлялася на човні і поверталася додому о пів на восьму. Я теж працюю тут, на фабриці Гастінгза.— Він ледь помітно вказав пальцем на двері.— Моя зміна починається о пів на дев’яту... Коли моя дружина до того часу не повернулася, я почав хвилюватися... Вийшов її пошукати... дійшов до річки, але її ніде не було... Тож я почекав на пірсі... доки приїде човняр. Він повертався з іншого берега... Думав, може, вона затрималася з якимось важким пацієнтом і повертається цим човном... Але човняр підплив і сказав, що вона вже давно повернулася... Тоді я й пішов до поліції.
Його вагання, затримка з відповіддю цілком могли бути наслідком шоку, а можливо, і не вільного володіння англійською. А могли означати й щось інше.
— О котрій годині це було?
—
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дим і попіл, Абір Мукерджі», після закриття браузера.
