Айрін Ван - Звільни мене опівночі, Айрін Ван

– Я думав над твоїми жахіттям й більше схиляюсь до емоційної сторони, яка провокує подібні сни. У людей це називається посттравматичний стан.

– Якщо ти лікар, то скажи, який тоді діагноз можна приписати Ленхарту з його асоціальною поведінкою й маніакальними нахилами? – обурююсь тому, що Керан наважується ставити мені діагнози, не знаючи що саме мені сниться і що я відчуваю у такі моменти. Дивно, що він спокійно сприймає вампірів, закляття, магічні пастки й водночас не може повірити, що Даріус міг знайти спосіб пробиратись у мої сни.

– З Ленхартом все складно. Та він – непоганий хлопець. На його долю випало не менше випробувань, тому не берись осуджувати мого брата, не знаючи його історії.

– Так розкажи мені! Я готова слухати. Готова почути ваші історії.

– Не слід так поспішати і я не в праві робити це за них. Якщо вони вважатимуть за потрібне, то самі тобі про все розкажуть.

– А як же ти? Які скелети у шафі приховуєш ти, Керане?

– Інколи про них краще не знати. Я чекаю тебе надворі. Ключі від квартири на столі. Замкнеш за собою двері, – дає чітко зрозуміти, що розмову скінчено.

 Під’їхавши до будинку, де орендую квартиру, несміливо виходжу з автомобіля, дверцята якого для мене відчиняє Керан. Я йду вперед, він чемно прямує слідом. Схоже, саме він сьогодні в мене за няньку.

 Я не знаю як пробиратимусь до квартири, адже ключі зникли, як і мій телефон, де був збережений номер власниці. Хіба що попрошу допомоги у сусідів. Сподіваюсь вони дозволять мені скористатись своїм телефоном. Та в цьому нема потреби, адже я помічаю Христину. Саме в неї я орендувала житло. Дівчина саме замикає двері.

– Привіт! Пробач, що трохи затягнула з оплатою. Мені довелось ненадовго поїхати з міста.

– Вибачте, ви, мабуть мене з кимось сплутали, – розвертається до нас й із щирим здивуванням дивиться на мене. Дивиться так, наче бачить уперше. Мої ноги вмить стають ватяними. Як можна забути людину, яку бачила не більше двох тижнів тому. Це в голові не вкладається.

– У квартирі мої речі. Мені потрібно їх забрати.

– Послухайте, я не знаю в які ігри ви граєте, та, якщо не припините, то я змушена буду викликати поліцію. Я вперше вас бачу й жодних ваших речей бути не може у моїй квартирі. Останній орендатор, який у мене був, виселився ще рік тому й після того квартиру я нікому не здавала. Зараз там ремонт. Якщо це жарт, то він – невдалий.

– Ніко, ходімо, нам вже час, – намагається відтягнути мене Керан – Ми, мабуть, під'їздом помилились. Вибачте нам! – звертається до Христини поки я стою, наче вкопана.

 До такого неможливо бути готовою, навіть зважаючи на те, що мене попереджали. У мене не залишилось нічого, абсолютно нічого. Для мене не залишилось місця у звичному житті. Можна сказати, що мене звідти силоміць виселили, змушуючи шукати інше місце. І я не впевнена, що тепер вдасться його знайти.