Богдана Малкіна - Наказати серцю, Богдана Малкіна

Глава 15

Швидко перетинаю студію, не дивлячись по сторонах. В грудях досі пече, на очах гіркі сльози. І ця гіркота повільно розходиться усім тілом, викликає страждання та підказує бігти ще швидше. Не хочу його бачити! Не хочу чути! Знати не хочу клятого Ярослава Лотиша! Скільки він ще збирається мучити мене? Все життя? Тоді краще поїхати звідси якнайдалі, аби вже точно не перетнулися знову. 

А що? Так і зроблю! Сьогодні ж зателефоную Еріці та скажу, що поїду до неї в Італію. Вона давно пропонувала. 

З повною впевненістю, що все роблю правильно, вилітаю за двері студії та поспішаю до сходів, коли чую позаду своє ім’я.

— Ясю, зачекай! 

Ну чому він називає мене саме так? Чому обов’язково потрібно ще глибше заганяти той кілок у груди? За сльозами погано бачу дорогу, проте все одно біжу сходами вниз, сподіваючись, що не наздожене. Але Ярослав швидший за мене.

— Чекай! — обурено гукає, хапаючи за руку, яку я тут же вириваю назад. Повертаюся до нього та дивлюся прямо в очі. 

— Вали до своєї француженки! — кричу, зриваючи голос. — Ви одне одного варті! Не розумію тільки для чого цей цирк? Щоб зробити мені боляче?

— Що сталося? — вдає, ніби нічого не розуміє.

— Не придурюйся, Лотиш! — ціджу крізь зуби. — І навіть не наближайся до мене! Ніколи!

Він насуплюється, навіть кривиться, а я, не в змозі дивитися на його брехливе обличчя, розвертаюся та біжу геть. 

 

***

Відколи повернулася додому, лежу в темряві на своєму старенькому ліжку, загорнувшись у м’яку ковдру. Еріка відповіла, що зараз не має можливості приймати гостей, адже у неї з’явився хлопець. І від цього на душі ще більше гіркоти. Здається, ніби я залишилася сама у цілому світі. Нещасна та нікому не потрібна. 

Живіт бурчить, благаючи хоча б щось з’їсти, тому все ж вилажу зі свого укриття та йду на кухню, наперед знаючи, що в холодильнику пусто. Там лише соуси та спагеті сумнівної якості, яке давно пора викинути. Зітхнувши, викидаю зіпсовану їжу, забираю пакет зі сміттям та виходжу з квартири. У піжамі та домашніх капцях, як була. Лиш прихоплюю із собою гаманець. 

Дорогою до магазину уявляю, що згребу усі солодощі на полицях, але щойно заходжу туди, бачу відерко фісташкового морозива і розумію, — це саме те, що мені потрібно, аби хоча б трохи покращити настрій.

Повертаюся з магазину з повним пакетом їжі, сподіваючись знищити її за один вечір. Можливо, це допоможе мені якимось чином рухатися далі, назавжди забувши Лотиша. Принаймні надії на це не згасають.

Та щойно опиняюся на своєму поверсі, бачу біля квартири постать. У темному одязі й з каптуром на голові.

Відчуваю обурення та ненависть, але мовчки підходжу до своїх дверей, повністю ігноруючи присутність Лотиша. Бо для мене його більше не існує. 

Та серце вважає інакше. Б’ється так, ніби йому не байдуже.

— Ясь, — промовляє м’яко, ніжно, чіпаючи найпотаємніші частинки душі, що хочеться плакати.

— Що? — бурчу, відмикаючи двері. 

— Поговорімо.

— З Люсіндою поговори, — заходжу всередину та ставлю пакет на підлогу.

— Я б з радістю, та вона мене не розуміє, — він сміється. Йому смішно, бачте! Придурок!

— Іди до біса, — втомлено хитаю головою, збираючись зачинити двері, однак Ярослав їх перехоплює та не дає мені це зробити. 

— Я уявлення не маю, що відбулося, але ти точно не повинна повторювати моїх помилок. 

Його ніжний погляд змушує задуматися. А що як усе насправді не так? Можливо, Ярослав тут ні до чого? Чи це так на мене діє його присутність? Побачила і одразу ж попливла….

Важко зітхаю та складаю руки на грудях.

— У тебе дві хвилини.

— Можна зайти? — він озирається, хоча в коридорі пусто.

— Заходь уже, — роздратовано відповідаю, але серце чомусь тішиться. Ненормальне!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍