Володимир Худенко - Стрі-чен-ня

зберігання оддали, навідувався часто, питався за здоровя, так узнавав.

По місту було раз чутки ширились, буцімто він на гетьмана мітить, а він спростував, каже, ВартовиЙ я. Характерник. Не можна мені керувати. Мене меч занапастить. І те, що я знаю про світ. Мене і моїх підлеглих. Меч несе смерть і руїну. І розрухи столітні.Не для людей він, але для кровопивців.

На тім і сходились.

І жили потихеньку.

Чого ж і не жити?

Хотілось лиш мені б тут згадати ще про одну подію, що сталася зо мною оце недавно на тутешній ярмарці; Мо, й не доладу, а так, стареча обмовка, та все ж послухайте.

Блудив я, значить, оце між усякого краму і наткнувся на дітей-жебраків, брудних таких, у поношеній одежині; вони пристали — дядьку, дай червінець та дай п’ятак, а ми, кажуть, заспіваєм.

Я видобув злоті і собі:

— Ну, співайте, — кажу.

І ото маленька дівчинка рочків семи-восьми зачала тоненьким голоском:

— На Стрічення женилася…

— Що? — перепитав я, бо вже на той час недочував трохи.

— На Стрічення…

— Коли?

— На Стрічення…

— Як?

— СТРІ-ЧЕН-НЯ!

— Ну…

— На Стрічання женилася,

У піст гопцювала,

А на Йвана на Купала

Сорочечку пряла.

Пряла, пряла сорочечку

З вечора до ранку,

Молодому козакові

Була за коханку.

На Купала на Івана

Та раненько вранці

Вийшла мати, вийшли браття,

Щоб з ним поквитаться.

Вийшла матінка сувора,

Руки в боки стала,

З-під козака молодого

Сідельце зідрала.

Вийшов братик йменням Гнатик,

У козака того

Забрав упряж, забрав збрую,

Коня вороного.

Вийшов братик середущий,

Подивився грізно,

Забрав, забрав в козаченька

Шабельку залізну.

Вийшов братик, вийшов менший,

Зовсім ще дитина,

Та й зідрав із козаченька

Червону свитину.

А Маруся, менша сестра,

Визирнула з хати,

Стала в того козаченька

Імені питати.

Стала й мати узнавати,

Із якого полку,

Та і свитка чом червона,

З дорогого шовку.

Подивився козаченько

Та й ніц не завидів,

А молодша ж сестра моя

Була зроду відьма.

А ми ж сестру не хрестили,

Потерчатком звали,

Та й на Вербную неділю

Прахом з хати гнали.

А молодша ж сестра моя

Взяла й обізлилась,

Та й на всі чотири боки

Двору поклонилась.

Поклонилась до криниці,

До білої хати,

Та і знов до козаченька

Імені питати.

Ой питала, узнавала,

Ми ж і не зважали,

А вона ж мого милого

В губи цілувала.

Раз цілує — вихваляє,

Вдруге — пісню піє,

А утретє в козаченька

Рученьки німіють.

Ой німіють білі руки,

Серце в грудях б’ється,

А над шляхом курний вихор

Бурею несеться.

Я ж стояла, не зважала,

За гульню приймала,

А сестриця у милого

Серденько забрала.

Ой забрала яре серце,

Понесла лісами,

Розіллялася кровиця

Ланами, житами.

А як втретє в козаченька

Імені питала,

Так вона із його тіла

Жили витягала.

Витягала з нього жили,

Витягала душу,

І знала я, що не змовчу,

Хоч змовчати мушу.

Не змовчала і сказала:

Що ж ти, сестро, чиниш,

Ти ж бо нічку покохаєш,

А на ранок кинеш.

Ти ж бо його ніц не любиш,

Тільки очі мружиш,

А моє без нього серце

Болітиме дуже.

Посміялася сестриця,

Посміялась рідна,

Та й повіла миленькому,

Що до шлюбу згідна.

Запіяли півчі в церкві,

Ударили в дзвони,

Узяв мою да сестрицю

Козаченько оний.

Узяв мою да сестрицю

Собі за дружину,

А я в полі посадила

Червону калину.

Ой калину червоную,

На сухому полі.

Ой як прийметься калина,

Буде й мені доля.

Не прийнялась калинонька,

Як проходив годик.

Вже ж на тім проклятім полі

Друге жито сходить.

Не прийнялась калинонька

І на друге літо,

А я, дівка чорнобрива,

Зачала марніти.

Як пройшов же третій серпень,

Я на межі впала,

Та й сама по третіх півнях

Калиною стала.

Ой росте, росте калина,

Надлітає осінь.

Заплітає біле літо

У моїм волоссі.

Як надходить, надлітає

Зима-сніговиця,

Тут під снігом в тихім лузі

Любесенько спиться.

А як дівка-весняночка

Розплітає коси,

На моїм та на волоссі

Виснуть білі роси.

На Стрічання женилася,

У піст гопцювала,

А на Йвана на Купала

Калиною стала.

Ой як стала калиною

В зеленому гаю,

І тепер мені спокійно —

Серденька ж не маю.

XVI. Лист до запорожців

За титлою гетьманською Івана Мазепи.

«Ознаймовуємо цим нашим універсалом усім наказним панам полковникам, залишеним при таборі від воєнного плавного походу, і всьому старшому та меншому, з ними будучому, його царської пресвітлої величності Запорозькому товариству, що ми, гетьман, відходячи з виборним військом за указом його царської пресвітлої величності на його монаршу службу в цей плавний похід, розміркували й уважили, щоб міста малоросійські, в яких усіх нас домівки є, жони і діти, були не без оборони; адже знаємо, що вороги бусурмани за давнім своїм поганським звичаєм не понехають