Володимир Худенко - Стрі-чен-ня

колись був, його татари спалили. То ж ночами потерчата шляхом ходять, батьків шукають. Їдьте звідси!

І він хвисьнув коня, подався собі.

Я задумався трохи, але, судячи зі сказаного, довго задумуватись було мені не в користь, то ж я подався шукати свій скарб.

Дзуськи.

Там, де я закопував, скарбу не було.

Ми вовтузились аж до спадання сутінок: я штирхав землю шаблею, безсовісно лаявся і тупав ногами, Наталя снувала вкруг тополі з гілкою вербички, наче шукаючи місця під криницю (насправді вона перед тим заговорила лозу на скарб), а Гнат стояв стовпом, нахмуривши чоло, і все поривався щось порадити, але спинявся тут же, бо сам не знав що.

Врешті над долиною засяяли зорі і з-за тополі виглянув ріжок місяця.

Чумацький Шлях розтаскався вздовж дороги, а туман згустився ще дужче.

— Треба звать ховало, — врешті вивела Наталя. — А шо ж… — скрушно похитала головою.

— Чого? — спитав я, бо думав, що хоч зараз обійдемось без усіляких духів та подібної їм нечистої сили.

— Ви скарб заговорили? — спитала мене небога.

— Ні, — одповів я, — а що, треба було?

— Ну а як, — кивнула вона, — і окраєць хліба несоленого або ще чого їстівного закопати, шоб духа задобрити, а так шо? Так він скарб ваш і приховав.

— Хто?

— Ховало, а хто ж.

— Ти бач.

— Та нічого, — махнула Наталя рукою, — дасть бог я домовлюсь. А в вас часом немає сиру?

— Ні, а нащо? — спитав я.

— Він сир любить. Дух.

— Мерці теж люблять, — вивів я, чогось згадавши баченого на навський великдень мерця.

— І мерці, — байдуже погодилась Наталя. — Ну та хай, я йому двійко червінців зі скарбу оставлю. Ви з Гнатом одійдіть трохи, а я погомоню тутечки. А то він не явиться, як ми всі втрьох…

Ми одійшли, всілись на обочині.

Десь коло полуночі під тополею зблиснуло безліч світлячків-очей і почувся тихий старечий голос. Писклявий такий, як у бабці. Наталя теж щось говорила, але дуже тихо, нерозбірливо. Врешті розмова велась спокійно, й це вже було півсправи.

Та врешті тоді ж по полуночі в нас з Гнатом зявились свої справи, і ми облишили розмову під тополею.

А сталось, власне, ось що.

Через деякий час із-за заростей на повороті долинули голоси.

Дитячі.

Вони співали давню, добре відому мені русалчину пісеньку з тих, що виспівують зазвичай на русалчин тиждень:

Проводили та русалоньки, проводили,

Щоб вони до нас сим літечком не ходили,

Щоб вони та наше житечко не ломили,

Щоб вони та наших діточок не ловили…

І тому подібне.

— То недобре, — мовив я до Гната, — ану, хлопче, одсунься од дороги.

— А хто то? — злякався він.

— Потерчата, либонь. Мо, не помітять.

Але знову дзуськи.

Од дороги зразу ж долинуло:

А там на обочині дядечки сидять,

Скоса на дороженьку глядять,

Та із нас малесеньких дивують,

Що ці наші співаночки чують.

— О вражі діти! — вилаявся я.

А потерчата наближались до нас.

Двійко дівчаток-мерців у самих сорочинах.

І знаєте, хто то були?

Ярина й Марина з населеного вовкулаками хутора.

— Тут сидять Наталчин дядько

І сусід наш Гнатик,

Мають нас ці добрі люде

Гарно пам’ятати.

Ми ж живими бувши з ними

Чорний хліб і воду

І широкий двір ділили,

І всяку негоду, —

Проспівали в один голос потерчата.

— Наталю! — позвав я небогу, бо хоч і не хотів, щоби вона їх стріла, одначе ж підозрював, що сам не впораюсь.

— Зараз, — озваласьвона од тополі.

А потерчата наближались до нас.

— Наталю! — знову позвав я.

Духи спинились на обочині дороги.

З туману вибігла Наталя.

— Наталю! — всміхнулись потерчата своїми синіми мертвими губами.

Їх мертві лиця рвались засяяти щастям, але не могли, а скляні очі їх блищали у світлі молодика.

Наталя спинилась, мов скам’яніла.

А потерчата намагались усміхатися.

— Чого ви тут? — врешті видавила вона з грудей. — Чого вони од нас…Ви ж хрещені. Іменами вас нарекли. Ярина, Марина.

— Та ні, ми так, — знову всміхались мертві діти, — ми тебе хтіли навідати. От бач, навідали. А тепер підем. Не переймайся. У тебе все буде добре. У цім житті.

— А ви…ви… — Наталчин голос дрижав.

— А нам краще. Тут осінь надлітає на хутірські сади. Димлять скошеним бадиллям городи. Ідуть дощі і прибивають пил курних шляхів. Буде листопад і грязь на дорогах. Відгомонять ярмарки. Відженяться люди. В печах тріщатиме хмиз. З пасовиськ збредеться худоба. Хтось колисатиме дітей. А затим надійде зима. Сніговиці заметуть хутори. Приморозять діброви, і лісове птаство заб’ється під зчорнілі солом’яні стріхи. Увечері ще де-не-де блиматимуть вогники полкових міст і сіл. Хтось брестиме стежиною. Але ополуночі все замовкне. Задрімає під кучугурами снігу. У вишині блищатимуть зорі, розливатиметься по кучугурах їх світ. Мертві дерева колись зелених шумливих солов’їних гаїв стануть безглуздими трупами. І лиш світ зір у глупу ніч світу і більш нічого. Та вітер зі степів ганяє сніг. Може, одну ніч, може, тисячі літ ганятиме. Лише одне — до нового Стрічення. А там прийде весна…

— І що?

— А нічого.

— Та ви ж… вас бо… — вистогнала Наталя, не соромлячись рясних сліз на лиці.

— А в нас в Ирії завше літо, — вивели потерчата і несподівано розтали в світанковій імлі.

Виходить, так само несподівано прийшов новий день.

— Я цеє… — мовила, виплакавшись, Наталя. — Скарб знайшла.

XV. Стрі-чен-ня

На цьому, шановні читачі, обірветься моя оповідь.

Вже ж вибачайте і не держіть на старого зла.

Так уже виходить, що розпорошується по літах пам'ять про буденне, дріб’язкове, а таким і було наше подальше життя.

Оселились ми всі в тому ж таки полковому Ніжині, вірніше, там зимували, а на літо вибирались на хутір поблизу, що звався Вишневим.

Там у мене була чималенька пасіка і ще справа — няньчити онуків.

Себто Наталчиних і Гнатових дітей, котрі звали мене дідом, чим я вельми пишався.

Гнат із Наталею побрались тієї ж осені, якої ми сюди явились.

Жили вони гарно, доладно, багато хто б позаздрив.

Та й заздрили ж, і в Ніжині, і тут, на хуторі.

Розпускали по околиці чутки, ніби Наталя відьма, а Гнат, чоловік її, перевертень од роду і людей їсть — чого тільки не придумають, аби занапастити честь порядних людей.

Та Господь їм суддя.

А до нас іще ж пан Мазепа той, ВартовиЙ, котрому ми меч на