Юлія Бонд - Більше не повертайся, Юлія Бонд

Розділ 8

Увечері, коли ми з донькою повертаємось додому на таксі, у будинку на першому поверсі у вікнах горить світло. Я помічаю це одразу, коли ми з донечкою входимо у двір.

– А чому тато з нами не поїхав у гості? – цікавиться мала, а я не знаю, що відповісти маленькій дівчинці.

– Тато ще не одужав після лікарні, – кажу, відчуваючи укол совісті в саме серце.

Так, Асю, брехуха з тебе – чудова. І скільки ще доведеться вигадувати, заради блага дитячої психіки? Це тільки одному богові відомо, а в мене поки що немає іншого варіанта.

– Татко погано почувається? – Продовжує Соня.

– Він повільно, але одужує.

Ага, на поправку Лев не йде, а просто біжить, раз бухав вчора з Матвієм, ніби в нього нічого не болить!

Опинившись на ґанок, роблю глибокий вдих. Ні, нічого поганого статися не може. При Соні Лев не дозволить собі зайвого, зате потім... А потім якось уже розберемося. Буде як буде. Стельмах не залишив мені жодного вибору.

Опустивши ручку вниз, штовхаю двері від себе і відходжу убік, пропускаючи Соню першою увійти до будинку. У коридорі донька знімає з себе черевики та куртку, поспішає у вітальню, звідки долинає шум – схоже, Стельмах дивиться телевізор, що на нього не дуже схоже.

– Татко! Татуся! – вигукує мала, вбігаючи у вітальню.

Від злості я готова мало не загарчати на Стельмаха. Що він робить з нами? Невже не шкода Соню? Зовсім усередині нічого не відгукується, коли дитина біжить до нього назустріч, називаючи татусем?

Подолав у собі напад роздратування, таки йду слідом за дочкою у вітальню. Як я і припускала, Лев дивився телевізор у вітальні, але коли ми з дочкою з'явилися вдома, він трохи пожвавішав, і тепер з ледь помітною усмішкою на губах слухає розповіді Соні.

Упершись плечем в одвірок, я схрещую руки на грудях навхрест. На Стельмаха дивлюсь спідлоба. Яке лицемірство з його боку: вдавати, що нічого не відбувається, спілкуючись з моєю донечкою, як і раніше. Боїться розбивати Соні серце? Якось уже не віриться у це благородство.

– Асю, а ти куди? – Летить мені в спину, коли я, не сказавши ні слова, мовчки покидаю вітальню.

– Піду нагору переодягтися, – відповідаю, не обернувшись.

Опинившись у спальні на другому поверсі, з усією злістю стискаю руки в кулаках. Злість накочує задушливою хвилею. Нічого не можу з собою зробити, хочеться кричати від безсилля. Але я не кричу, а кусаю нижню губу доти, доки в роті не з'являється солонуватий присмак крові.

***

Пізно ввечері перед сном Лев зазирає до мене в спальню, попередньо постукавши у двері. Відклавши убік книжку, яку щойно читала, скошую погляд на Стельмаха.

– Можна увійти? – Винувато опускає очі в підлогу.

– Входи, – ціжу крізь зуби.

Повільною ходою Стельмах наближається до подружнього ліжка, де до недавнього часу ми ще спали вдвох, але більше точно не спатимемо.

– Я хотів поговорити, Асю. Вчора якось по-дурному у нас вийшло, до ладу нічого не вирішили, – починає Лев, а мене бомбить від обурення.

– Та невже? А, на мою думку, ти вчора мені все зрозуміло пояснив. Рішення ти прийняв сам, моя думка тебе не хвилює – це ти дав зрозуміти дуже чітко.

– Я випив зайвого та, можливо, був різким. Вибач, якщо тебе образив.

– Образив? Та ні, Стельмах, ти мене вчора в корж розкотив.

– Ще раз прошу мене пробачити, я не хотів тебе так сильно образити, – тягне гуму Стельмах, тільки навіщо? Нехай уже скаже про все прямо. Нехай доб'є мене остаточно. Болючіше вже не буде.

– Що ти там хотів? Про що нам треба поговорити?

– Про те, що робити далі. Матвій. Соня. Вони чужі один одному. Якщо зараз Соні про все розповісти, це буде неправильно з нашого боку, з боку дорослих.

– Та невже? Хіба тебе турбує моя дочка?

– Асю, перестань блазнювати, – дивиться на мене, нахмуривши лоба, – Соня не чужа мені. Я й досі вважаю її своєю донькою. І завжди вважатиму, щоб не сталося.

– Угу, звичайно, Леве. Звичайно ж.

– Припини, прошу тебе. Я до тебе з усією серйозністю. Давай без цих твоїх реплік?

– Я постараюся.

– Я думаю, правильно не квапити події та подумати, як правильно познайомити рідного батька з дочкою, щоб усім було добре. Але є ще щось. Я забув тобі про це сказати, хоча повинен був учора розпочати з цього нашу розмову.

Я напружуюсь, не розуміючи, до чого веде Стельмах. Щось ця вся його розмова – як вилами по воді, абстрактно про все одразу і ні про що за фактом.

– Мені призначили перший курс реабілітації. Я їду завтра. Квиток на поїзд уже куплено. У тебе буде двадцять чотири дні про все подумати, Асю.

– Це я маю подумати? – моє терпіння висить на тонкій волосині. Здається, ще одна невдало кинута Стельмахом фраза і я сама вимагатиму розлучення!

– Не гарячкуй. Ти ж мати Софії та знаєш краще за всіх, як правильно вчинити. Але як раніше бути вже не може, вчора я тобі пояснив – чому.

Мене трясе від емоцій, що накотили. Але проживши під одним дахом зі Стельмахом вісім років, я навчилася стримувати себе, тримати все під контролем.

– Добре, Леве. У тебе теж буде двадцять чотири дні про все подумати. Можливо, реабілітація піде на користь не лише твоєму тілу, а й серцю. Хоча ні. Серця у тебе немає, Стельмах. У цьому я вчора особисто переконалася.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍