Літа Най - Я (не) люблю осінь, Літа Най

Розділ 15

Першим, як не дивно, відгукнувся Артур.

– Жодних сторонніх на репетиції, – своїм звичним сухим тоном вимовив він.

Раніше мені здавалося, що це його постійний стан, але після нашого спілкування я знала, що він може бути зовсім іншим. І чомусь мене тішило розуміння того, що саме зі мною він був привітним і відвертим.

– Чому тоді це правило не стосується всіх? – уїдливо задер брову Руслан, не залишаючи сумнівів, кого саме має на увазі.

– Тіна – моя подруга, – гнівно промовила Марина.

– А Карина – моя дівчина, – із широкою посмішкою, яка здалася мені зловтішною, відповів хлопець. – До того ж я б уже давно був вільний, якби ви не застрягли з однією нотою на три години. Тож це ваша провина.

З цими словами він підійшов до дівчини і, обійнявши за талію, повів до свого місця. Сівши на круглий стілець, Руслан посадив її собі на коліна. Я відвернулася, не бажаючи спостерігати за цією картиною.

Якийсь час мені вдавалося не зважати на парочку. Хоч учора Марина і висловлювалася про цю дівчину не в найкращих манерах, але я справді не вважала її винною. Судячи з усього, вона й гадки не мала про моє існування, а я, безумовно, не була тією дівчиною, яка в усьому звинувачує суперницю. Але від цього мені не стало легше чути їхнє воркування та ніжні слова Руслана, які він ще вчора таким самим пестливим голосом говорив мені.

Не в силах стриматися, я крадькома поглядала на них. Бачила, як хлопець цілує її в шию, запускає долоні під тонкий светр, кладе руку на внутрішню частину стегна. Зі мною він ніколи не дозволяв такої розкутості, тим паче при інших. Могло б здатися, ніби він робить це переді мною навмисно, але я впевнена, Руслан не настільки дріб'язковий. Усе набагато простіше: просто він такий і є. Безсоромний, нахабний, самозакоханий і брехливий. Артур мав рацію: я абсолютно не знала Руслана, не бачила його справжнього. Те, що зі мною він був лагідним, обумовлювалося лише тим, що від мене йому було потрібне безмежне кохання й захоплення. А фізичну близькість, як видно, він чудово знаходив в інших місцях.

Через якийсь час вони почали поводитися голосніше. Коли Карина вкотре голосно розсміялася, Артур не витримав.

– Пішли геть звідси, – його голос звучав спокійно, але я вперше відчула таку хвилю люті від нього.

– Гей, чувак, ти не можеш так говорити з моєю дівчиною, – самовдоволено посміхнувшись, кинув Руслан.

– Я це сказав вам обом. Не хочу більше бачити тут ні твою дівчину, ні тебе, – повернувшись усім тілом до нього, заявив Артур. – Забирайтесь.

– Ти серйозно? – голос колишнього прозвучав трохи схвильовано, немов він ще не розумів, що відбувається, але відчував щось кепське. – Будь обережний із такими заявами. Я піду і більше не повернуся, а твій гурт залишиться без барабанщика.

– Напевно я незрозуміло висловився, – примружив очі співрозмовник. – Я тебе виганяю з гурту. І тобі варто було б зникнути якнайшвидше, допоки я не викинув тебе з кімнати своїми руками.

– Ти... Ти не можеш цього зробити, – попри слова, голос звучав невпевнено.

– Чому ж? – хмикнув Артур. – Хіба це не моя група? Я можу приймати в неї кого хочу, як і проганяти. І якщо ти вважаєш себе незамінним, то глибоко помиляєшся. Такого посереднього барабанщика ще пошукати треба. Нам постійно доводилося спрощувати барабанні партії, тому що ти з ними не справлявся. А твоє нахабство – всього лише ще один твій недолік. Тож не думай, що ти коли-небудь був потрібен цьому гурту.

Здається, Руслан хотів щось сказати. Він відкривав і закривав рот із гучним подихом, але, вочевидь, не знайшовся зі словами. Схопивши за руку Карину, він побіг до виходу, голосно грюкнувши наостанок дверима. Секунду в кімнаті стояла мертва тиша.

– Думаю, нам слід закінчити наступного разу, – відгукнувся Діма, повільно відходячи від Артура. – Друзяко, я поговорю з хлопцями. Впевнений, буде багато охочих на місце... е-е-ем барабанщика.

На цих словах Діма зібрав речі і вийшов із залу. Його приклад наслідувала і Марина. Подруга підійшла до мене і хотіла потягти, але я кивнула їй на вихід і одними губами сказала: «Почекай на мене». Вона насупилася, кинула швидкий погляд на Артура, який стояв спиною до нас, і таки вийшла, залишивши нас наодинці.

– Не варто було так гарячкувати, – тихо сказала я. – Руслан твій друг, а через мене ви посварилися.

– З чого ти це взяла? – хмикнув хлопець, не повертаючись до мене.

– Я вчора проявила слабкість, якщо це можна так назвати, – я спробувала видавити смішок, але це геть не вийшло, тож, важко ковтнувши, я продовжила: – Так, у нас із Русланом усе склалося не дуже вдало. І тобі могло здатися, ніби ти маєш за мене якось заступитися, але немає нічого такого. Навпаки...

– Ти мене не зрозуміла, – усміхаючись, повернувся до мене хлопець, перервавши мене. – З чого ти взяла, що ми з Русланом друзі?

– Ну... як же... – запнулася я, з подивом дивлячись на Артура. – Ви ж граєте в одній групі.

– То й що? – підвів брову він. – Ти хіба дружиш з усіма своїми однокласниками або з ким ходиш на уроки фортепіано?

Я мовчала, розуміючи, що він має рацію, але все ще перебуваючи в шоці. Я на всі 100% була впевнена, що вони мало не найкращі друзі. Ще один промах із Русланом. Він усіх підряд називає друзями, хоча насправді не розуміє сенсу слова «дружба», як і слова «кохання». Поки я розмірковувала на цю тему, Артур продовжив:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍