Тоні Джадт - Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт

Гарольд Вілсон — лейбористський прем’єр-міністр у 1964–1970 та 1974–1976 роках, — безперечно, був інтелектуалом. Народився 1916-го, ще до тридцяти років почав викладати економіку в Оксфорді, де здобув неабияку повагу колег, а вже потім пішов у політику й доволі молодим, у сорок сім років, очолив Лейбористську партію.

Однак на цій посаді Вілсон став розчаруванням: однопартійці ставилися до нього дедалі скептичніше. До кінця кар’єри він зажив широкої слави як особа одіозна, підступна, лицемірна, непорядна, цинічна, відмежована, а найгірше — некомпетентна. Певна річ, більшість цих ознак пов’язували з належністю до інтелігенції, особливо в країні, де інтелектуалів прийнято зневажати як розумників-випинків. Так чи так, Вілсон примудрився провалитися між двох стільців: зазнати невдачі як політик і розчарувати колег-інтелектуалів.

Ще один інтелектуал в англійській політиці, геть іншої породи, — Герберт Генрі Асквіт, ліберальний прем’єр-міністр у 1908–1916 роках, якого посеред Першої світової скинули колега-ліберал Девід Ллойд Джордж і опозиціонери-консерватори. Асквіт був справжнім мислителем, ученим і самосвідомим: класичний ліберал XIX століття в англійському сенсі слова, дедалі загубленіший в обставинах незрозумілого йому XX століття, у яке він не вписувався за темпераментом. Як і Вілсона, нехай і поблажливіше, з часом його почали сприймати як політичного невдаху, хоча його ранні реформи та нововведення проклали шлях до держави загального добробуту.

Можливо, насправді знайти інтелектуалів на найвищих політичних рівнях Англії складно, тому що в Лондоні просто не було інтелектуального порядку денного на зразок того, який спонукав до дій ідеологічно забарвлені політичні рухи в континентальній Європі.

А Бенджамін Дізраелі?

Для ранішого періоду Дізраелі, звісно, був би locus classicus. Але не можна сказати, ніби він колись просував інтелектуальний порядок денний або вповні реалізовував свої задуми в політичних починаннях. Він мав надзвичайно гостре політичне чуття і щодо можливого, і щодо необхідного: наскільки глибокі зміни потрібні, щоби при цьому не зрушити найважливішого. У цьому сенсі Дізраелі — живе втілення англійської історії у версії Едмунда Берка і Томаса Маколея: протягом століть країна поступово й успішно впроваджує незначні виправлення, щоб уникнути великих перетворень.

Звісно, усе це залежить від того, що вважати «незначним» і «великим». Дізраелі доклався до Другої парламентської реформи 1867 року, яка поповнила електоральні списки мільйонами виборців. Навіть якщо припустити, що то був розрахунок, аби відкрити політичний запобіжний клапан — відвернути гнів широких мас, які вимагали радикальніших реформ, — він усе одно свідчить про непересічний політичний інтелект. Дізраелі, перший політик-консерватор, який осягнув можливості масової електоральної підтримки і зрозумів, що демократія не завжди підриває засадничі повноваження владної еліти, з-поміж своїх сучасників середньої вікторіанської доби відзначився ще й тим, що доволі рано усвідомив: Британії доведеться дуже змінитись, якщо вона прагне залишитися наддержавою.

Дізраелі змізкував: щоб англійці зрозуміли себе, свою велич і свою місію, це все треба для них причепурити. Так само й Черчилль.

Знову ж таки, розуміння легше дається чужим. Дізраелі, не забуваймо, був євреєм. Як і Черчилль — може, не аж такий чужинець, але явно біла ворона, — він був талановитим спостерігачем не тільки своєї країни, а й своєї партії та свого соціального класу. Жодного з них не варто переоцінювати — Черчилль, скажімо, був сліпим і глухим до неминучості падіння імперії, — але кожен по-своєму тонко відчував особливості очолюваної країни. За наших часів таких чужинців було негусто; гадаю, більше ніхто не здобувся на таке звання — за винятком, звісно, Марґарет Тетчер.

Місіс Тетчер з кожного огляду була чужинкою в партії своїх, тобто консерваторів. По-перше, вона була жінкою. Походила з нижчого середнього класу, ще й провінційного: її батько мав продуктову крамницю в далекому Ґрентемі. Здобувши місце в Оксфорді, вона вибрала доволі нетипову спеціальність: хімікині були великою рідкістю. Їй вдалося побудувати успішну кар’єру в соціально ретрограднішій із-поміж двох головних політичних партій і перейняти провід від покоління впливових чоловіків, які прийшли до влади в повоєнні десятиліття.

Я не брався би стверджувати, що в місіс Тетчер був послідовний ідеологічний курс, але вона, без сумніву, плекала категоричні упередження, які задля вигоди й за нагоди можна було доповнити радикальною політикою. Хоча Марґарет Тетчер аж ніяк не була інтелектуалкою, її надзвичайно приваблювали інтелектуальні чоловіки, які допомогли б виправдати й пояснити її власні пориви — доки самі вони були чужинцями, не заплямованими традиційністю. На відміну від поміркованіших консерваторів, чиїй політиці й амбіціям вона так нищівно протистояла, місіс Тетчер була доволі неупередженою до євреїв, надаючи їм певну перевагу при виборі особистих радників. Нарешті, — так само на противагу консерваторам-попередникам — вона схвально сприймала праці економістів, однак тільки й виключно представників однієї-єдиної школи: Гаєка й австрійців.

Є ще один спосіб бути чужинцем в Англії: показна побожність або католицизм. Томас Стернз Еліот прозирає крізь життя багатьох людей, про яких ми говорили.

У XVI столітті, коли тривала англійська Реформація і Генріх III захоплював католицькі землі та споруди, римо-католики Англії опинилися в темряві кромішній. А все одно країна пишається неминущим спадком винятково впливових і високошанованих католицьких діячів. Цим герцогам, лордам, дрібним дворянам неприховано католицького віровизнання давали певний простір і привілеї — розуміючи, що ті не зловживатимуть ними і не зазіхатимуть на офіційну (Англіканську) церкву або громадську сферу. Щонайменше до 1820-х років і актів про емансипацію католиків вони мусили бути обачними: англійські католики мали визначену територію, де могли практикувати свою віру, навчати або писати. Однак вони ніколи не були цілком інтегрованими і не почувалися вільно в національних питаннях — політичних та інтелектуальних.

Із цим усе складніше, ніж здається. Англіканство — це не протестантизм. Англіканська церква була і є химерним створінням: у найконсервативнішій формі вона значно пишніша і традиційніша, ніж її єпископальні сестри у США. По суті, високе англіканство — це католицизм без Папи (і без латини, доки католики й самі від неї не відмовилися). З іншого боку, низьке англіканство — представлене в сільських громадах, особливо в деяких частинах Східної Англії, де католицизм був найслабшим, — іноді скидається (за винятком літургії, яку давно формалізовано єпископською волею) на скандинавський протестантизм без зайвих прикрас. У ньому владу зосереджено в руках одного пастора, часто доволі похмурого, стриманого в моральних питаннях і в одязі, — цей типаж дуже поширений в англійській літературі кінця XIX — початку XX століття: за всіма ознаками протестант, окрім назви.

Ця химерна конфесія тримається купи завдяки давньому ототожненню із владою. Від церковці в норфолкському селі й до високоангліканського собору в Ліверпулі чи Йорку — все «церква Англії». Історично церква і держава в