Тоні Джадт - Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт

в колоніях. Невипадково після 1945 року Освальд Мослі, який навряд чи міг відродити свою фашистську організацію у країні, що пишалася щойно здобутою перемогою в антифашистській війні, вирішив заснувати натомість Лігу імперських лоялістів. Сполучником тут було переконання, що лише імперія — надійні білі союзники Британії по цілому світу разом із благонадійними тубільними підданцями в Африці й деінде — може захистити Британію перед майбутнім протистоянням із дедалі міцнішими наддержавами. Зрештою, не єдиний Мослі вважав, що Лондону не слід покладатися на Америку (яка вже в 1920-х була його головною економічною конкуренткою) і не варто розраховувати на французів. Словом, найбільше обіцяла Німеччина. Хай вона була історичним ворогом із не надто приємною для декого політикою, особливого значення цим нюансам не надавали.

Тут ми знову повертаємося до пронімецької школи імперіалістської думки, яка процвітала в Англії на зламі століть і яку блискуче проаналізував Пол Кеннеді у книжці «Постання англо-німецької ворожнечі: 1860–1914». Перед Першою світовою війною були і торі, і ліберали, які бачили майбутнє Британії радше в союзі з імперською Німеччиною, ніж у створеній тоді Антанті з Францією і Росією. Якщо винести за дужки їхню часом жорстку промислову конкуренцію (легко контрольовану картелями і протекціонізмом), інтереси Німеччини і Британії були загалом симетричними й сумісними. Таке бачення побутувало аж до 1930-х, коли — адже Німеччина стала нацистською — набуло значно більш правого, антисемітського і, звісно, антикомуністичного виміру. Тож річ була не в романтичних модерністських симпатіях до фашизму, що час до часу виринали в сучасних Кембриджі або Лондоні.

Виходить, Сталінові міркування — мовляв, капіталісти можуть і будуть об’єднуватися проти СРСР — були не цілком безпідставними. У чомусь Сталін мав рацію: Гітлер справді планував напасти на Радянський Союз, а буржуазно-демократичні держави зовсім не противилися такій перспективі.

Пакт Молотова-Ріббентропа, укладений у серпні 1939 року союз між Гітлером і Сталіним, став шоком. Але таки виграв для Радянського Союзу час.

З боку Сталіна було б іще розумнішим, якби він послухав своїх шпигунів і втямив, що німці планують напасти на Радянський Союз у червні 1941-го. Та безумовно, Пакт Молотова-Ріббентропа чудово спрацював: спантеличив Захід і на кілька місяців притупив німецьку агресію, не завдаючи очевидної шкоди Радянському Союзові. І не забуваймо: зі зростанням загрози німецького вторгнення в Польщу західні союзники нічим особливим Сталіну не помогли б, навіть якби хотіли запропонувати допомогу. На Заході ми трактуємо це як момент англо-французької безпорадності в ситуації зґвалтування Польщі; але з перспективи Москви безсилля західних союзників теж було чинником, на який мусила зважати радянська дипломатія.

Британці та французи явно нічого не роблять для Польщі, однак усе-таки оголошують війну Німеччині через те, що Німеччина захоплює їхню польську союзницю. Звісно, в цей момент вони не мають у союзниках СРСР: Москва вже не тільки відкрила карти, а й зіграла ними. Совєти скористалися німецьким нападом, щоб і самим захопити (Східну) Польщу, а впродовж подальших двадцяти двох місяців всіляко старалися задовольнити Бітлера. Завдяки цьому Бітлер зміг вторгнутися в Норвегію, Нідерланди, Бельгію та Францію, які впали перед наступом за якісь кілька тижнів. Що, своєю чергою, полишило черчиллівську Британію сам на сам супроти позірно непереможних сухопутних військ нацистської Німеччини.

Тут я підходжу до питання, яке хотів поставити від початку: чи був Вінстон Черчилль інтелектуалом?

У цьому аспекті, як і в дуже багатьох інших, Черчилль — незвичайний і цікавий випадок. Він походив із родини, яку за британськими мірками можна вважати великою аристократією (нащадки герцога Мальборо, героя битви під Бленгеймом[18]), хоча сам належав до її бічної гілки. Його батько, лорд Рендольф Черчилль, був важливою фігурою пізньовікторіанської політики, проте занапастився (через політичний прорахунок і сифіліс), лишивши синові у спадок зіпсовану репутацію. Ба більше, Черчилль, хоч і народився в одному з великих англійських палаців (Бленгеймському, поблизу Оксфорда) і міг відстежити своє коріння глибше за багатьох осіб британської королівської крові, був англійцем тільки наполовину: його мати була американкою.

Як і більшість юних аристократів, Черчилль навчався у знаменитій приватній школі (у його випадку Герров) — а тоді відступився. Як чимало синів лордів і дрібних дворян, він пішов у військо — але, замість прийняти офіцерський чин в елітному гвардійському полку, вирішив стати простим стрільцем і вступив на службу саме вчасно, щоб узяти участь в останній кавалерійській атаці Британської армії в битві під Омдурманом (Судан) 1898 року. Протягом політичної кар’єри Черчилль тричі перебігав між Консервативною і Ліберальною партіями, водночас просуваючись до високих урядових посад: він був міністром внутрішніх справ, канцлером держскарбниці і міністром флоту. Як міністр флоту він поніс відповідальність за катастрофічну поразку під Галліполі (1915). Словом, до 1940 року то була кар’єра надміру обдарованого чужого: надто талановитого, щоб ним нехтувати, але надто неординарного й «ненадійного», щоб претендувати на найвищий кабінет.

Нетипово для британського політика Черчилль — чиє фінансове становище завжди було доволі скрутним, аж доводилося заробляти на життя письмом — навіть під час своєї мінливої кар’єри коментував її з певної віддалі. Чи прямо, як у «Моїх молодих роках» або спогадах про Першу світову війну (які є не так мемуарами, як апологією тогочасної ролі самого автора), чи в суто журналістських матеріалах про Англо-бурську війну (в якій він брав участь, ненадовго потрапив у полон і втік із нього), Черчилль був водночас учасником і літописцем подій свого часу. Але також він багато писав про історію Британської імперії, став автором біографії свого яскравого пращура герцога Мальборо. Словом, Черчилль робив внесок в історію та літературу й одночасно був активно залучений у суспільно-політичне життя: таке поєднання набагато звичніше для Франції чи навіть США, ніж для Англії.

Та це не означає, що він — інтелектуал. Як на англійські стандарти, він стояв надто близько до осердя державної політики, щоб вважатися безстороннім коментатором; а як на континентальні стандарти, він був дивовижно байдужим до концептуального осмислення. Його праці — це довгі емпіричні оповіді з принагідними паузами, щоб переповісти ту ж історію в моральному ключі, от і все. А втім, він однозначно був найлітературнішою політичною постаттю в історії Британії від часів Вільяма Ґладстона. У кожному разі на свій час Черчилль був унікальним, і наступника йому не знайшлося.

Кожен, хто шукає «інтелектуалів у політиці» за подобою Леона Блюма у Франції чи Вальтера Ратенау в Німеччині, не матиме чим похвалитись, якщо обмежить пошуки Англією. Я не маю на увазі, буцім тут не було інтелектуально обдарованих політиків: проте знаменитими вони стали не завдяки інтелектуальним здібностям. Суто формально