Тоні Джадт - Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт

ризикованим, ніж за Ла-Маншем чи Атлантичним океаном. Зрештою, важко уявити, щоб упродовж більшості XX століття хтось у континентальній Європі схвально цитував Едварда Морґана Форстера: мовляв, ліпше зрадити країну, ніж друга.

І якщо Маклін, Берджес, Філбі та навіть Блант серйозно й особисто поплатилися за свої вподобання, то вибір їхніх колег — британських інтелектуалів — у ті ж роки якщо й тягнув за собою хоч якісь наслідки, то переважно незначні. Ерік Гобсбавм — може, нетипово для британського науковця його покоління — цілу свою кар’єру був відкритим, декларованим комуністом, однак сплатив відносно невисоку ціну: виключення з кафедри економічної історії в Кембриджі. Змушений обійняти (цілком хорошу) професорську посаду в лондонському коледжі Біркбек, він чекав виходу на пенсію, щоб урешті пожати плоди успішного життя публічного інтелектуала. Не така й здирницька ціна.

Але ж річ, зрозуміло, не лише в ціні? Британська еліта живе у світі зовсім інших можливостей і обставин. Польських комуністів у 1937–1938 роках убивали, і робив це не їхній уряд, а радянське керівництво в Москві, куди вони самі й утекли. На початку 1940-х євреїв у Польщі німці вбивали за те, що вони були євреями. Багатонадійні польські інтелектуали покоління Еріка Гобсбавма гинули в 1939–1940 роках від рук і німців, і совєтів, а від рук німців — ще й під час Варшавського повстання 1944 року. Якби Гобсбавм опинився в Польщі, завиграшки міг загинути однією з цих трьох — чи й багатьох інших — смертей. Тоді як в Англії, попри всі його гучні інакодумно-радикальні політичні вподобання, Гобсбавм став якщо не провідним, то напевно одним із найвпливовіших істориків не лише своєї країни, а й усього століття.

Йому нічого не вартували переконання, які на половині земної кулі гарантували б не лише закінчення академічної кар’єри, а й вилучення із громадського життя в усіх формах. В іншій половині світу його публічна відданість комунізму могла би бути або перевагою, або перешкодою, однак, імовірно, і одним, і (невдовзі по тому) другим. Натомість в Англії членство в партії для більшості коментаторів — не більш ніж мимобіжний штрих до портрета Гобсбавма. Дещо меншою мірою це стосується і багатьох його сучасників.

Світ нас наздоганяє. Польський поет Александер Ват написав «Я з одного боку і Я з іншого боку моєї мопсозалізної печі» — поему, по-своєму подібну на «Спустошену землю» Томаса Стернза Еліота. Обидва твори непрямо виказують неймовірно схожі моменти розвитку. Еліот згодом подався в релігію, а Ват, як багато поляків його покоління, — у лівицю, а врешті в комунізм. Проте в обох випадках бачимо, як вони працюють і долають сумніви, внутрішні у своїй суті. Але припустімо (і це зовсім не щось немислиме — зрештою, Ват теж закінчив як своєрідний християнин), що вони помінялися місцями. Тоді стає явним страхітливий чинник випадку: починаючи від Німеччини й далі на схід юність і рання зрілість наставляють на тебе значно більше пасток і гаків, куди ти можеш втрапити.

Не обов’язково йти на схід: навіть у Франції є кривавий м’ясний гак Віші, на який ловиться ціле покоління французьких інтелектуалів. Та навіть в Англії 1930-х можна було грати в іще не надто ризиковані ігри з фашизмом і його перспективами. Але то тільки ігри. Фашизму було дуже далеко до того, щоб дістатися влади у Великій Британії. Тому й з лівого боку дехто бавився у співчутливу підтримку Іспанської республіки, і з-поміж крайніх правих немало англійських поетів і журналістів загравали з політичними друзями, від яких могли пізніше віддалитися, не наразившись на тривалий осуд чи соціальне вилучення. З нацизмом, певно, було трохи інакше, хоч і тут не бракувало англійських аристократів і колумністів, ладних навіть 1938 року відстоювати Гітлера як оборонця від комунізму чи безладу. Однак, хоч мало хто переймався долею євреїв Німеччини, підтримувати німецьку диктатуру було б занадто для англійця, коли й двох десятків років не минуло після Битви на Соммі. З Італією інше діло: підтримка Муссоліні — усупереч, а почасти, може, і завдяки його клоунським фіґлям — залишалася напрочуд високою.

Якщо фашистські симпатії в Англії в останній декаді перед Другою світовою мали щось спільне — то, гадаю, завдяки модерністській личині, якою фашизм обертався до іноземних спостерігачів. В Італії фашизм передусім був не так доктриною, як симптоматичним політичним стилем. Чимсь таким молодечим: завзятим, енергійним, скерованим на зміни, дії, новації. Словом, для несподіваної кількості прихильників фашизм утілював усе, чого їм бракувало у виснаженому, ностальгійному, сірому світі Малої Англії.

З цього огляду зрозуміло, що фашизм був аж ніяк не протилежністю комунізму, як тоді було прийнято вважати і в лівиці, і в правиці. Його привабливість можна пояснити насамперед контрастом із буржуазною демократією. Освальд Мослі, коли вийшов із лейбористського уряду 1929–1931 років, слушно закидаючи колегам злочинну нездатність діяти перед лицем безпрецедентної економічної кризи, створив «Нову партію», що з часом стала Британським союзом фашистів. Але пам’ятаймо: доки в англійській політиці не було жодної вагомої фашистської партії, вираження узагальнених симпатій до фашистського «стилю» не наражало на стигматизацію чи ризик. Та коли 1936 року фашисти Мослі почали провокувати громадянське насильство й кидати виклик державній владі, ці симпатії здиміли.

Чи справді так мало перетиналися принагідні, добровільні фашистські симпатії інтелектуалів і бездумна позиція торі, яка допускала співпрацю з націонал-соціалістичною Німеччиною?

Це питання соціальних, а не політичних особливостей. Більшість інтелектуалів не була запрошена у світ крайньої консервативної політики, та й мало хто з них хотів би асоціюватися з цим світом. Уявімо провідників торі, які, засідаючи у віддалених заміських маєтках, проголошують привітальні тости Гітлерові, бо той навів лад у Німеччині, захоплюються нюрнберзькими з’їздами націонал-соціалістів або — уже серйозніше — розважають над можливістю союзу з нацистським спільником проти міжнародної комуністичної загрози. Такі розмови справді точилися в середовищі тих, кого Орвелл назвав би дурнішим різновидом британських консерваторів. Однак інтелектуали в таких колах були рідкістю і, мабуть, викликали би зневажливий насміх, навіть якби поділяли погляди господарів. То був, зрештою, світ Юніті Мітфорд — однієї із сестер Мітфорд, які шлюбно породичалися із самим Мослі. Але Мітфорди (хоча двоє сестер, Ненсі та Джессіка, досягли успіху в літературній кар’єрі) належали до найвищого класу. Вони цікавилися Гітлером зовсім не завдяки його соціальним програмам, реальним чи гаданим.

Для більшості таких людей важила передусім імперія. Саме прагнення зберегти Британську імперію приводило їх до думки про бажаність і можливість угоди з Гітлером, яка дала б німцям змогу панувати в континентальній Європі, а британцям розв’язала би руки