Стефанія Лін - Наречена для Святого. Книга І, Стефанія Лін

— Владе, — відчуваю, як паніка стискає горлянку, але й мовчати не можу. Він же сам казав — не мій батько. 

Святий дивиться вперед. Ми вже заїжджаємо у підземний паркінг. Можливо не чує, можливо ігнорує, та наважитися покликати вдруге не вдається. Тож у квартиру підіймаємося у мовчанні. Доволі не комфортному для мене, адже він постійно дивиться, відчуваю тілом. 

Варто опинитися у приміщенні як буркнувши “дякую” зникаю у власній спальні. Скидаю взуття, лягаю обличчям у ковдру й схлипую. Тихі сльози, повні страху перед провалом й тим, що відбувається, давлять зсередини. Стискають нутрощі настільки, що вити хочеться. І я вию. Дозволяю ледь чутний стогін. Хапаюся пальцями за ковдру й несвідомо починаю тягнути на себе. Відчай змушує битися в мовчазній істериці. Не першій у житті, але першій, яка не через батька та його жорстокість. 

Чую гучний гуп. Завмираю та різко сідаю. Спиною відчуваю присутність Влада позаду. 

— Ти плачеш? — байдуже промовляє. Питання швидше нагадує констатацію факту. 

— Ні, — навчена гірким досвідом, що повинна завжди миттєво відповідати, кажу. 

— Тоді обернись, — наказує.

І я обертаюся. Червоні очі приховати складно, як і, виявляється, покусані губи. 

— Все чудово, — натягую усмішку на обличчя силою заштовхуючи паніку якомога глибше. Як завжди, щоб не дратувати. 

— Чудово? — вигинає брови. Не здивовано, не насмішкувато, а…як спростування правди. — Ти перелякана, Юліано. Настільки, що зараз вибухнеш через безпідставний страх.  Дихай. 

І я дихаю. Тіло струшує, але дихаю. Слухняно виконую те, що сказав. 

Влад підходить ближче, ще й ще. Встає навпроти та ледь відчутно торкається подушечкою пальця підборіддя. Безмовно наказує поглянути в очі.  Дивлюся. Тону. У синяві, котра безмежністю чіпляє й захоплює. Через це перехоплює подих. Синій темніє, поволі, немов нікуди й ніколи не поспішає.

— А тепер глибоко вдихни.

Виконую те, що каже. Все це не відводячи очей. Поринаючи у його небезпечний темний ліс, від якого сироти мчать тілом. Зате паніка відступає. Млосно, але впевнено. Мілкими кроками, та впертими. 

— Видихай.

Видихаю. До якогось шаленого божевілля відчуваю його дотик на шкірі, запах, присутність. Наче Святий щось більше, ніж просто людина. Впевненість від нього торкається й мене. Обережно. Намагається знайти шпаринку й заповнити порожнину після страхів. Тих, які не пішли, а просто заховалися. Десь глибоко, та все одно відчутно. 

— Що злякало? — коротко запитує.

— Іспит, — вичавлюю.

Не можу перервати зоровий контакт. Хочеться поринути йому назустріч. Впасти у сильні руки Влада й належати лише їм. Відчувати силу та владу. Захищеність. Тепло тіла. Запах, через який голова йде обертом, а серце благає прощення у розуму. 

— Ніколи не малювала з натури? 

Хитаю головою. Виявляється він вже давно забрав руку й тепер заховав їх обидві у кишенях. А дотик досі горить… 

— Хочеш навчу?

Несвідомо стискаю подушку, котру весь цей час тримаю поряд. Чомусь у вухах лунають зовсім інші слова:”Влада і сила не завжди виглядає як приниження. Хочеш, покажу? “

— Хочу.