Мері Рейн - Хочеш я буду твоєю?, Мері Рейн

Глава 15

Працювати самій набагато краще та комфортніше чим з кимось. Робота стрімко пішла вверх. Я найбільше ненавиджу прораховувати, хоча майже в цьому заключається моя робота. Рахуй, кресли, рахуй, кресли, рахуй, кресли і так по колу. Але я сама її обрала, мене ніхто не примушував. 

Сидіти в кімнаті в повній тише, слухати як за вікном накрапають останні каплі дощу і робити роботу - це кайф. Останній пункт я б викреслила. Ні, я люблю свою роботу, чесно, але з часом отримуєш все більше і більше вигорання до цього. Те що я любила малювати в школі, допомогло мені вступити і мати дикий інтерес до своєї праці. Потім в університеті він почав по троху стухати, адже малювати 247 таке собі задоволення. І ось нарешті я закінчила, та пішла працювати до батька на роботу і яке було моє здивування коли інтерес до улюбленої справи почав повертатися. 

З роздумів мене вирвала Маша, яка повернулася до кімнати. 

- О, Катю, чому тут? 

- Втікла від начальника.

Мій настрій значно покращав, тому я навіть жартую. 

У відповідь Маша усміхнулася. 

- А ти де була? - запитала я у дівчини. 

- Обідала. - невимушала сказала вона, та попрямувала до ванної кімнати. 

Після слів подруги про обід, я й сама захотіла поїсти. Тому відклавши комп'ютер, попрямувала до кафетерію. 

Людей тут доволі багато. Всім що в один момент захотілося поїсти?

Тому коли я взяла свою їжу, знайти вільний столик було не дуже просто. 

Нарешті я все ж таки його знайшла та відразу попрямувала туди. Коли я сіла та вже почала їсти свій ну вже дуже смачний обід, до мене хтось підсів. 

- Привітики. - солодким голосом сказала Олена. 

Господи, а ти що тут забула? Навіть поїсти вже не можна спокійно. Але я видавила з себе посмішку.

- Привіт, Олено. Хочеш поїсти зі мною? - я не приховувала лукавості в голосі. 

Олена мені ніколи не подобалася. Я не можу пояснити цього відпошення до дівчини, адже особисто мені вона нічого поганого не зробила. 

- Ні, я вже пообідала. 

- Що тоді тебе привело до мене? 

Відповідь на своє запитання я вже знала, адже що могло привести її до мене як не пан Мирослав. 

- Як робота? - невимушено запитала та. 

О, то ти вирішила зайти з далеку? Гаразд. 

- Чудово. - відповіла я, та усе-таки продовжила трапезу. 

Схоже Оленка очікувала іншої відповіді. Але що я мала відповісти? ''О, не переймайся з Мирославом Антоновичом все гаразд.'' Але ж питання було поставлене мені, нехай сама в нього запитає. В чому проблема? 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно