Софія Чайка - Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка

Іноді Синичці здавалося, що це не вона, а якась незалежна від неї стара ворожнеча змушує чоловіків дражнити один одного. Яна раз по раз опинялася між двох вогнів. І сьогоднішній день, судячи з їхньої дислокації, не став винятком.

Зітхнувши, та намагаючись умовити себе, що вона зовсім не засмучена, Яна влаштувалася на вільному стільці, відчуваючи себе буфером.

— Привіт, хлопці.

Сергій одразу ж поцілував її в щоку, чим вочевидь розлютив Віталіка. Але той зробив над собою зусилля й посміхнувся.

— Маєш чудовий вигляд. Як минуло чергування?

Галантний, нічого не скажеш.

Яна бачила своє обличчя та зачіску в дзеркалі, але дозволила собі побути слабкою жінкою й дати можливість хлопцеві переконати її, що й справді має чудовий вигляд.

— Спасибі. Непогано.

— Хороша новина.

Віталік ще про щось запитував, та Сергій відповідав йому замість неї. Сама ж Яна більше нічого не чула й не бачила — крім єдиної людини, яка рішучою ходою увійшла до зали слідом за Раєвським і обвела поглядом присутніх. Він знайшов її й посміхнувся. Яна посміхнулася йому у відповідь.

Байдуже, що вона виглядає, як опудало. Зате Остап повернувся.

* * *

Це був, мабуть, єдиний момент під час ранкової наради, який по-справжньому потішив Яну.

Далі Остап майже не дивився в її бік. Він спокійно та по-діловому розповідав присутнім про майбутні зміни в режимі роботи хірургічного відділення, перераховував операції, які вони зможуть проводити за допомогою нового обладнання, роз'яснював вимоги до їх виконавців. Раєвський кивав в такт кожному його слову.

Яна здаля милувалася вправними, але стриманими рухами Остапа, худорлявим рухливим обличчям з двома поздовжніми зморшками на лобі. Дивно, що вона не помічала їх раніше. Звичка відкидати рукою неслухняні пасма, що раз по раз падали на його чоло, та приваблива посмішка, що зрідка з'являлася на чітко окреслених губах у відповідь на репліки з залу, робили Остапа схожим на хлопчиська.

Синичка ніби заново з ним знайомилася. А ще їй хотілося знову відчути на собі його проникливий погляд, але Остап чомусь ігнорував її.

«Він працює. Робить важливу справу».

Яна подумки повторювала ці слова, намагаючись вгамувати нетерпіння, проте якась частина її свідомості глузливо нашіптувала: «Він забув, що запросив тебе на побачення. Не мрій даремно».

Яна теж подумки тупнула ногою.

Ото вже ні. Цього разу вона збирається мріяти доти, поки Остап не відмовиться від своїх слів.

«Він працює. Робить важливу справу».

— Хто?

Віталіку довелося зачепити Яну за плече, щоб вона звернула на нього увагу.

— Про що ти?

— Мені здалося, чи ти справді бубниш «Він працює» і щось там іще?

Вона ледь не видала себе.

— Та так, віршик один, дитячий, на думку спав.

У Яни горіли вуха від необхідності брехати. Але ж не могла вона пояснити Дубовському, про кого зараз думає. От якби її запитав Сергій... Ні, йому б вона теж нічого не сказала. Це її секрет. І якщо Остап не зробить перший крок, її нове захоплення може назавжди залишитися таємницею — для всіх.

— Здається, цей хлопець вважає, що він розумніший за нас.

— Хто? — Яна здивовано поглянула на Віталіка.

— Про гостя, звісно. Про кого ж іще? Збирається вчити, як потрібно працювати, ніби ми без нього не знаємо.

— Точно, — подав голос Вороний. — Чи не замолодий він для цього, як гадаєш, Дуб?

— Ага.

Це був перший випадок на її пам'яті, коли ці двоє хоч у чомусь погодилися один з одним. Але Яну це не потішило. Вона обурилася.

— Думайте, що говорите! Людина приїхала з благородною метою, обладнання привезла, буде наших людей лікувати, можливо, навіть рятувати. Могла б собі спокійно сидіти у своїй Канаді й не трястися по наших вибоїнах. А ви тут не до місця гонор показуєте, замість того, щоб підтримати.

Дубовський тільки хмикнув, а Сергій запитав прямо:

— Ти чого розкочегарилася, Синичка? Прямо аж палаєш вся.

— Я не палаю.

— Мені, припустимо, видніше, — не вгамовувався Вороний, а Віталік чітко скрипнув зубами. — Може, хочеш сама у нього повчитися? Невже, сподобався?

Два підозріливих чоловічих погляди Яна терпіти не збиралася, тому зухвало, хоча й тихо, вимовила:

— Сподобався. Задоволені? Якщо потрібно буде, то й вчитися до нього піду.

Мабуть, такої відповіді від неї ніхто не очікував, і в розмові виникла пауза, якою скористався літній анестезіолог. Хмурячи густі брови, він прошипів:

— Вам не соромно, молодь? Заважаєте ж. А я вже старий, погано чую. Вгамуйтеся, нарешті.

Яна сердилася на хлопців, а ще більше на себе, та більше балакати на делікатну тему не збиралася. Вона з непокірним видом випросталася на стільці, схрестила руки на грудях і щільно стиснула губи, щоб не сказати щось іще, настільки ж відверте.