Ангеліна Кріхелі - Не в красі щастя, Ангеліна Кріхелі

Глава 10

Випити дід їй не дав, звісно. Вчепився зубами за щиколотку і не пускав до шафи зі скромною заначкою на чорний день. Ні, цей день однозначно був не чорним, але настільки буйні забарвлення теж мотивували заначку відкоркувати.

За його ж порадою Аліна слухняно заварила собі трав'яний чай за черговим рецептом бабусі і сіла за стіл із однією лише чашкою гарячого чаю та скибочкою не надто свіжого хліба. Так, бували часи і краще.

Голд видерся на табурет навпроти, дбайливо присунутий дівчиною до столу.

- Чого ти, власне, розпалювалася? - дивувався дід. - Ну буде наглядати за тобою рідна душа, а не тільки пес. То хіба це погано?

- Хто ще за ким наглядатиме, - беззлобно буркнула вона. - Невже ти не розумієш? Собака все одно беззахисніший за людину, нехитрий, слабкий перед людською підлістю. Я й раніше хвилювалася, що собака може постраждати. Жива істота ж. І я за неї відповідаю. Ти ж сам учив, діду. А тепер взагалі око не спущу з Голда. Тому що він – це ти.

- Не зовсім так, онуче, - зам'явся він.

Аліна жваво уявила собі, як коханий дідусь знизує плечима, переступаючи з ноги на ногу. Брехати і юлити він ніколи не вмів. У цьому внучка в нього пішла.

– Я ж не собака. Я ніби всередині пса. Але не сам пес. Ми пов'язані, але я наче окремо. Мозок зламати можна, як воно тут влаштоване.

- Ясно, - промовила Аліна, нічого насправді не розуміючи. - Я тепер взагалі не розумію, як із тобою поводитися, чим годувати. І взагалі!..

Дівчина схопилася за голову, скуйовдживши волосся.

- Внуча... - зі співчуттям протягнув дід у вигляді собаки. Голд навіть коротко завив від безсилля. - Ти не засмучуйся. Доглядай собі собаку. Про мене не думай. А я просто поруч буду. І в потрібний момент допоможу, чим зможу.

Аліна розгублено кивнула і почала готувати нехитру вечірню трапезу для собаки.

За бесідою з давно померлим родичем сонце непомітно наблизилося до горизонту. Майже так само швидко та непомітно пролетіли вихідні. З дідусем вони більше ні про що не говорили.

Притихлий Голд нічим не видавав присутність діда, а Аліна не наважувалася сама звернутися до нього. Запитань і сумнівів хоч греблю гати. А сміливості нуль.

Роман, що подзвонив у перший робочий день, був зосереджений і стриманий. Голос звучав трохи винувато.

- Аліна, привіт! Ти в порядку?

Дівчина машинально кивнула, все ще не в змозі зосередитись на чомусь. Добре, що шефа з ранку не було в офісі. Отже, і доручень і завдань не було.

Зрозумівши, що співрозмовник її не бачить, а пауза затягується, поспішно промовила:

- Вітання! Так. Та й що зі мною може статися? - прозвучало не надто впевнено.

Роман трохи помовчав, підбираючи слова, і обережно заговорив.

- Я поговорив із нашими кінологами. Вони сказали, що не бачачи собаку, судити важко. Але за моїми описами з дресируванням можна і почекати.

Аліна з полегшенням видихнула. Вона не уявляла, як пояснити Ромі, та ще й по телефону, що дідуся дресирувати точно не потрібно. Чи є він і Голд одним цілим, відповіді не було.

Чомусь слідчому хотілося довіряти. Вона вже зібралася запросити його в гості для ґрунтовної розмови. Хоча й не уявляла, як довести свої слова. І що стане робити, якщо він визнає її божевільною і помчить у захід сонця, залишивши наодинці з небезпекою.

У цей момент Рома повідомив, що на два тижні змушений буде зникнути для розробки. Він ще щось говорив про підозрюваних і докази, згадував про поїздку до знайомого, про якого розповідав під час прогулянки, але дівчина так засмутилася, що слухала неуважно.

Туманно запевнивши, що вона все одно не залишиться без захисту і він неодмінно дзвонитиме іноді, чоловік зібрався попрощатися. Але Аліна згадала, що він збирався також поспілкуватися із заводчиком.

- Я не додзвонився, - втомлено зітхнув Рома.

- Скажи, а як його розплідник називається? – жваво уточнила дівчина. - Можливо, я зможу додзвонитися сама, щоб не звалювати на тебе додатковий клопіт.

- Це зовсім не клопіт, мені приємно, - заперечив він. - Але ти маєш рацію. Найближчим часом мені буде не до того. Спробуй зателефонувати. Зараз подивлюсь у записнику.

Зашелестіли сторінки. Аліна неквапливо стала до столика для заварювання чаю та кави. Вихідні пройшли надголодь. Не було сил для приготування, а фінансовий ресурс невпинно нагадував про те, що не може бути невичерпним.

- Я довго шукав гарного фахівця. Тому що в цьому місті не багатьох поки що знаю з цієї частини. Мені було не на часі, - пояснював слідчий у процесі пошуку. – А потім мені в зоомагазині дали візитку. Я туди насилу додзвонився, бо дуже розпіарений розплідник з пафосною історією. Продавець щось таке казала, що й запам'ятати важко. Але я вразився... Та де вона? Не бачу... Послухай, а можеш пошукати телефон у мережі? Розплідник називається "Божественна псарня".

Аліна здригнулася і впустила чашку. Дзвінко стукнувшись об підлогу, та розлетілася на дрібні уламки.

- Аліна? — стривожено гукнув Роман.

- Я тут, нормально. Просто зачепилася за стіл і чашку випустила, - квапливо відповіла дівчина і притулилася до столу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍