Маргарет Етвуд - Заповіти

краще, а з часом взагалі перестане боліти — до такого звикаєш. Але мені бракувало апетиту не тому.

Вони розповіли, що тепер у нас буде годувальниця — одна з тих Служниць, котрі втратили малят. Або це, або годування з пляшечки, хоча всі знали, що суміші ні до чого не придатні. І все одно вони підтримуватимуть у маленькому клопику життя.

— Бідолашна дівчина, — сказала Зілла. — Через усе це пройти намарно.

— Принаймні дитину врятували, — завважила Віра.

— Мали обирати: або одне, або друге, — докинула Роза. — Мусили розрізати її.

— Я піду ляжу, — сказала я.

Кайлову ще не забрали з дому. Вона лежала у своїй кімнаті, загорнута у простирадло — я побачила її, коли тихенько піднялася задніми сходами.

Я розгорнула простирадло, відкрила її обличчя. Воно було біле, певно, в ньому зовсім не залишилося крові. Брови в неї були світлі, м’які й тоненькі, вигнуті, наче здивовані. Розплющені очі дивилися на мене. Можливо, це вона вперше бачила мене. Я поцілувала її в чоло.

— Я тебе не забуду, — сказала я їй. — Інші забудуть, а я — ні, обіцяю.

Знаю, це мелодраматично: я ж була ще зовсім дитина. Проте, як бачите, свого слова дотримала, не забула її — Кайлову, безіменну жінку, поховану під маленькою квадратною плитою, яка могла б лишитися порожньою. Я знайшла її на кладовищі Служниць через кілька років.

А діставши можливість, я взялася шукати її в Генеалогічних архівах ліній крові. І знайшла. Знайшла її справжнє ім’я. Знаю, це не мало сенсу ні для кого, крім хіба тих, хто колись її любив і був відірваний від неї. Та для мене це було наче відбиток долоні в печері — знак, звістка. «Я була тут. Я існувала. Я була справжня».

Як її звали? Авжеж, ви захочете знати.

Крістал. Саме так я її нині й пам’ятаю. Як Крістал.

Для Крістал влаштували невеличкий похорон. Мені було дозволено прийти: після першого місячного я офіційно стала жінкою. Служницям, які були присутні під час Народження, теж дозволили прийти, і всім, хто працював у нашому домі. Навіть Командор Кайл там був на знак поваги.

Ми заспівали два гімни — «Піднесення смиренних» та «Благословенний плід», — і легендарна Тітка Лідія виголосила промову.

Я дивилася на неї зачудовано, наче це її портрет ожив: отже, вона насправді існувала. Втім виглядала старшою, ніж на портреті, і не такою страшною.

Вона сказала, що наша сестра в Божій службі, Служниця Кайлова, принесла найбільшу жертву й померла з честю шляхетної жінки, спокутувавши попереднє грішне життя і ставши блискучим прикладом для інших Служниць.

Коли Тітка Лідія це говорила, її голос трошки тремтів. Пола з Командором Кайлом дивилися урочисто й благочестиво, час від часу киваючи, а деякі Служниці плакали.

Я не плакала. Наплакалася вже. Правда в тому, що вони розрізали Крістал, аби дістати дитину, і тим убили її. Вона це не обирала. Не зголошувалася померти з честю шляхетної жінки чи стати блискучим прикладом, але про це ніхто не згадав.

19

Моє положення у школі погіршилося остаточно. Я стала табу: наша Служниця померла, а серед дівчат це вважалося ознакою злої долі. Дівчата були забобонні. У школі Відали співіснували дві релігії: офіційна, якої навчали Тітки, про Бога й особливе місце жінки, і неофіційна, яка передавалася від дівчинки до дівчинки через ігри та пісеньки.

У молодших дівчат було чимало віршиків на зразок: «Раз — виворітна, два — лицьова, ось твій муж, ти йому жона. Лицьова — раз, виворітна — два, його убили, нового на!» Для маленьких чоловіки були не справжніми людьми. Це були меблі, цілком замінні, як у ляльковому будинку мого дитинства.

Найпопулярніша серед малих дівчат пісенька-гра звалася «Повішення». Звучала вона так:

Хто висить там на Стіні? Фі-фай-фідл-о!

Служниця. Як ім’я її? Фі-фай-фідл-о!

Була (тут ми вставляли ім’я однієї з нас), вже нема. Фі-фай-фідл-о!

Дитинча в собі несла (тут ми плескали по своїх пласких животиках). Фі-фай-фідл-о!

Дівчата пробігали струмочком під піднятими руками двох інших дівчат, і всі співали: «Раз — убивство, два — цілунок, три — малюк, чотири — трунок, п’ять — жива, шість — сконала, сім — упіймалась, бо тікала!»

Сьому дівчинку ловили ті дві, які рахували, і проводили по колу, перш ніж ляснути по голові. Тепер вона «сконала» і могла вибрати двох наступних катів. Я розумію, це звучить водночас легковажно й зловісно, але діти роблять забавки з того, що їм доступне.

Тітки, певно, вважали, що ця гра містить цілком благотворну кількість застереження й погроз. Але чому «раз — убивство»? Чому вбивство мало передувати цілунку? Чому не йшло після нього, хоча так було б природніше? Я відтоді часто про це думала, але відповіді так і не знайшла.

Під час шкільних годин нам були дозволені й інші ігри. Ми бавилися у «Змій та драбини»: якщо зістрибуєш на «молитву», то піднімешся драбиною на Дерево Життя, а як на «гріх» — спускаєшся сатанинською змією. Ми отримували розмальовки й розфарбовували вивіски на крамницях («ВСЯКА ПЛОТЬ», «ХЛІБИНИ Й РИБИНИ»), таким чином їх вивчаючи. Розмальовували і вбрання на людях: блакитний колір для Дружин, смужки — для Еконожин, червоний — для Служниць. Бека якось мала неприємності з Тіткою Відалою, бо розфарбувала Служницю фіолетовим.

Поміж старших дівчат забобони передавалися пошепки, їх не співали, і це були не ігри. Все сприймалося серйозно. Наприклад, говорили отак:

Якщо Служниця твоя помре,

То її кров заплямує тебе.

Якщо помре Служниці дитя,

Будеш ридати усе життя.

Якщо пологів не переживе

Служниця, прокляття тебе не мине.

Кайлова не пережила пологів, тож інші дівчата вважали мене проклятою. Але позаяк маленький Марк був живий-здоровий і був моїм братом, у цьому вбачали благословення. Дівчата не збиткувалися з мене, просто уникали. Гульда кривилася, закочуючи очі, побачивши мене, Бека відверталася, хоча й підсовувала мені частину свого обіду, коли ніхто не дивився. Шунаміт теж віддалилася чи то через страх, спричинений смертю, чи через заздрощі, спричинені народженням, а може, й через їх поєднання.

Удома вся увага була зосереджена на немовляті, яке її так вимагало. Голос у нього був гучний. І хоча Пола тішилася престижністю свого становища (мати новонародженого в домі, ще й чоловічої статі), по правді мати з неї була ніяка. Маленького Марка виставляли перед друзями, але хоч як недовго це тривало, Полі й цього було забагато, і скоро він опинявся на руках годувальниці — гладкої похмурої Служниці, яка донедавна була Такеровою,