Маргарет Етвуд - Заповіти

Коли Марк не їв, не спав і не виставлявся напоказ, він проводив час на кухні, де був справжнім улюбленцем Марф. Вони залюбки купали його й примовляли над його крихітними пальчиками на крихітних ручках і ніжках, крихітними ямочками, крихітним чоловічим органом, з якого він видавав вражаючий фонтан сечі. От маленький силач!

Від мене очікували, що я приєднаюся до цього поклоніння, а коли мені бракувало ентузіазму, радили припинити супитися, бо скоро у мене буде власне маля, і тоді я буду щаслива. Я в цьому дуже сумнівалася — у щасті, а не в немовляті, — тож намагалася якомога більше часу проводити у себе в кімнаті, уникаючи радощів кухні й розмірковуючи про несправедливість світу.

VII. Стадіон

Рукопис з Ардуа-холу

20

Крокуси розтанули, нарциси зсохлися до пергаменту, тюльпани виконали свій звабливий танок, вивертаючи пелюсткові спіднички, перш ніж остаточно їх скинути. Зілля, що його у межах Ардуа-холу плекають Тітка Гвоздика та її загін напіввегетаріанок з лопатами, саме у розквіті. «Тітко Лідіє, ви мусите скуштувати цього м’ятного чаю, він творить дива з травленням!» Так і хочеться огризнутися: зась вам до мого травлення! Але нагадую собі, що вони зичать мені добра. Чи переконливе це виправдання, коли на килимі з’являється кров?

«Я теж хотіла добра», — іноді мовчки буркочу я. Хотіла, щоб було якнайкраще чи принаймні якнайкраще з можливого, бо це не одне й те саме. Подумайте, наскільки гірше все могло б бути, якби не я.

Інколи сама собі відповідаю: «Маячня». Хоча в інші дні поплескую себе по спині. Хто назвав послідовність чеснотою?

Що далі в цьому квітковому вальсі? Бузок. Такий надійний. Такий пишноцвітний. Такий запашний. Скоро мій старий ворог, Тітка Відала, почне чхати. Можливо, в неї набрякнуть очі й вона не зможе зиркати на мене скоса, сподіваючись помітити якийсь недолік, якусь слабкість, пробіл у богослів’ї, що може призвести до мого падіння.

«Сподівайся собі», — шепочу я до неї. Пишаюся тим, що здатна триматися на стрибок попереду. Та хіба лише на один? На кілька. Скиньте мене — і я потягну за собою весь храм.

* * *

Гілеад, читачко моя, має давню проблему: ганебно великий рівень еміграції, як на Царство Небесне на землі. Візьмімо для прикладу витік наших Служниць: вислизає забагато. Як стало зрозуміло з аналізу втеч, зробленого Командором Джаддом, щойно ми виявляємо й блокуємо один маршрут, одразу з’являється інший.

Наші буферні зони надто доступні. Дикі частини Мену й Вермонту — прикордонна територія, її ми не повністю контролюємо, і місцеві якщо й не відверто ворожі, то схильні до єресі.

Я з власного досвіду знаю, що вони до того ж тісно взаємопов’язані мережею шлюбів, схожою на сюрреалістичне плетиво, і в разі конфліктів схильні до вендети. Тому їх важко змусити зрадити одне одного. Вже давно підозрюють, що серед них є провідники, які або хочуть перехитрити Гілеад, або ж діють із чистого користолюбства, адже відомо, що «Мейдей» їм платить. Один вермонтець, який потрапив нам до рук, сказав, що в них є приказка: «Травневий день — то день платні».

Пагорби й болота, звивисті ріки, довгасті, всіяні камінням морські бухти з припливами — все це на руку підпіллю. Історія регіону повниться контрабандистами спиртного, спекулянтами на цигарках, перевізниками наркотиків, нелегальними торговцями на будь-який смак. Кордони для них нічого не важать, вони прослизають в обидва боки, оком не змигнувши, і гроші переходять з рук у руки.

Один з моїх дядьків таким займався. Зважаючи на те, якою була моя родина — мешканці парку трейлерів, що чхати хотіли на поліцію, знавці зворотного боку системи юстиції, — мій батько цим пишався. А от мною — ні: дівчисько, і що ще гірше — розумниця. Що йому з того, окрім можливості вивалити на мене всі свої претензії — кулаками, чобітьми чи тим, що під руку потрапить? Добре, що йому перерізали горлянку ще до тріумфу Гілеаду, інакше я сама б це влаштувала. Але годі цієї пам’яті поколінь…

* * *

Нещодавно Тітка Елізабет, Тітка Гелена й Тітка Відала розробили детальний план посилення контролю. «Операція “Глухий кут”», так це називалося. «План боротьби з проблемою жіночої еміграції на північно-східних приморських територіях». Він окреслював кроки, необхідні для перехоплення Служниць-утікачок на шляху до Канади, й вимагав оголошення надзвичайного стану, подвоєння кількості службових собак і зміни системи допиту на ефективнішу. В останньому я впізнала руку Тітки Відали: вона потай шкодує, що видирання нігтів і патрання не входять до нашого списку покарань.

— Молодці, — сказала я. — Дуже ґрунтовна робота. Я уважно все прочитаю і запевняю вас: Командор Джадд, від якого залежать усі дії, поділяє ваші тривоги, хоча я поки що не маю права поділитися з вами подробицями.

— Господові слава, — відгукнулася Тітка Елізабет, хоча радості в її голосі було небагато.

— Цим утечам слід покласти край раз і назавжди, — проголосила Тітка Гелена, зиркнувши на Тітку Відалу в очікуванні підтримки.

Аби посилити свої слова, вона тупнула ногою. Це мало бути боляче, зважаючи на її плоскостопість: колись Тітка Гелена зіпсувала собі ноги, бо носила п’ятидюймові шпильки «Маноло Бланік». Нині її судили б за саму наявність у неї таких туфель.

— Воістину, — вкрадливо мовила я. — І справа ця мусить бути прибуткова, принаймні частково.

— Треба зачистити всю територію! — мовила Тітка Елізабет. — Вони заодно з «Мейдей» у Канаді.

— Командор Джадд теж так вважає, — погодилась я.

— Ці жінки мають виконати свою частину Божественного Плану, як і ми всі, — сказала Тітка Відала. — Життя не свято.

Хоча вони підготували свій план без мого попереднього схвалення — і це була непокора, — я почувалася зобов’язаною передати його Командорові Джадду. Особливо зважаючи на те, що, якби я цього не зробила, він точно про те дізнався б і закарбував би собі мою впертість.

Сьогодні по обіді трійця знову мене відвідала. Настрій вони мали піднесений: рейди на півночі штату Нью-Йорк дали неоднорідний улов із сімох квакерів, чотирьох дауншифтерів, двох канадських провідників з полювання на лосів та лимонного контрабандиста — усіх підозрювали у зв’язках з Підпільною Жінницею. Їх позбудуться, щойно витягнуть додаткову інформацію, якою вони можуть володіти, хіба що виявиться, що мають обмінну цінність: обмін заручниками між «Мейдей» і Гілеадом не був чимось надзвичайним.

Авжеж, мені було відомо про все це.

— Мої вітання, — мовила я. — Ви маєте отримати по заслузі, хоч і потай. Звісно, в центрі уваги буде Командор Джадд.

— Авжеж, — сказала Тітка