Маргарет Етвуд - Заповіти

будинку, тоді кликали її, щоб жінки могли покласти долоні на круглий живіт, відчути, як штовхається дитина. Було дивовижно спостерігати за їхніми обличчями, коли вони виконували цей ритуал. На них було зачудування, неначе вони стали свідками дива. Надія, бо якщо Кайлова змогла, то й вони зможуть. Заздрість, бо їм це ще не вдалося. Жадання, бо їм справді цього хотілося. Відчай, бо з ними цього може ніколи не статися. Я ще не знала, що може статися зі Служницею, яка виявиться «пустою» на всіх своїх призначеннях, попри те, що її визнали плідною, але підозрювала, що нічого доброго.

Пола влаштовувала численні чаювання з іншими Дружинами. Вони вітали її, милувалися нею і заздрили, а вона поблажливо усміхалася, скромно приймала вітання і говорила, що всі благословення приходять згори, а тоді наказувала Кайловій зайти до вітальні, щоб Дружини могли побачити все на власні очі й пометушитися навколо неї, сплескуючи руками. Вони навіть називали Кайлову «люба», чого ніколи не допускали щодо звичайної Служниці, з пласким животом. А тоді питали Полу, як вона збирається назвати свою дитину.

Свою дитину. Не Кайлової. Мені було цікаво, що Кайлова про це думає. Але жодна з них не цікавилася тим, що відбувалося в неї в голові, їх цікавив тільки живіт. Вони поплескували його, іноді навіть притулялися послухати, а я ховалася за відчиненими дверима вітальні й дивилася крізь щілину на її обличчя. Я бачила, що вона намагається зберігати незворушність, наче це обличчя мармурове, але вдавалося їй не завжди. Кайлова стала кругліша, ніж коли тільки прибула до нас, — лице майже набрякло, і мені здавалося, що в тому винуваті сльози, які вона не дозволяла собі пролити. Чи плакала вона потай? Я часто прослизала до її дверей, підслуховуючи, та ніколи цього не чула.

У ці моменти нишпорення я лютувала. У мене колись була мати, мене від неї забрали й віддали Табіті так само, як це маля заберуть у Кайлової й віддадуть Полі. Так уже це робилося, таким був порядок і мав бути заради майбуття Гілеаду: меншість мусить приносити жертви задля більшості. Тітки зійшлися на цьому, вони навчали цього, та я все одно знала, що це неправильно.

Та я не могла засуджувати Табіту, хоча вона й прийняла вкрадене дитя. Не вона зробила світ таким. Вона була мені матір’ю, я любила її, а вона — мене. Я досі її любила, і, можливо, вона досі любила мене. Хтозна? Можливо, її сріблястий дух був зі мною, ширяв наді мною, вартував. Мені подобалося так думати.

Мені було необхідно так думати.

Нарешті прийшов День Народження. Я не пішла до школи, бо в мене нарешті почалося місячне і мені страшенно крутило живіт. Зілла дала мені грілку з гарячою водою, втерла у живіт знеболювальну мазь і приготувала горнятко заспокійливого чаю, тож я згорнулася у своєму ліжку й тішилася жалощами до себе, коли почула на вулиці сирену Родомобіля. Виповзла з ліжка і підійшла до вікна: так, червоний фургон заїхав до нас у двір, і з нього виходили Служниці, дюжина, а то й більше. Я не бачила облич, але з того, як вони рухалися — жвавіше, ніж зазвичай, — було видно, що вони збуджені.

Тоді почали прибувати автомобілі Дружин, вони теж поспішали до нас у своїх однакових блакитних накидках. Приїхали два автомобілі, з яких вийшли Тітки. Я їх не впізнала. Обидві були старші, одна несла чорну сумку з червоними крилами, заплетеною вузлом змією та місяцем — це означало, що сумка належить медичній службі оперативного реагування, жіночому підрозділу. Деяких Тіток навчали основ надання першої допомоги й акушерства, хоча стати справжніми лікарками вони й не могли.

Я не мала стати свідком Народження. Дівчатам і молодим жінкам шлюбного віку (якого я саме досягла з появою місячного) не дозволялося дивитися на таке чи знати, що відбувається, бо це видовище й звуки могли зашкодити — викликати огиду або й страх. Це густе, червоне знання залишалося заміжнім жінкам, Служницям і, звісно ж, Тіткам, щоб вони могли вчити наступних Тіток акушерської справи. Але я, природно, вгамувала власний біль, вдягла халат і капці й навшпиньки пробралася сходами до майданчика перед третім поверхом, звідки мене не було видно.

Дружини чаювали у вітальні внизу, чекаючи важливого моменту. Я не знала, якого саме моменту, але чула, як вони сміються й теревенять. Разом із чаєм вони пили й шампанське — пізніше я побачила на кухні порожні пляшки та бокали.

Служниці та призначені Тітки були з Кайловою — не в її кімнаті, вона була б замала для всіх них, а в головній спальні на другому поверсі. Я чула гарчання, схоже на тваринне, і голоси Служниць, що декламували: «Тужся, тужся, тужся, дихай, дихай, дихай», — а у перервах — зболений голос, який я не впізнала, але він мав належати Кайловій: «О Боже, о Боже!» — глибокий і темний, він лунав наче з колодязя. Я була нажахана. Сидячи на сходах, обхопивши себе руками, я почала тремтіти. Що там відбувалося? Які тортури, які муки? Що з нею робилося?

Ці звуки тривали, здавалося, доволі довго. Я чула кроки коридором: Марфи приносили все потрібне, щось забирали. Зазирнувши пізніше до пральні, я побачила, що серед іншого там лежали закривавлені простирадла й рушники. Тоді одна з Тіток вийшла у коридор і загавкала у свій Компумов:

— Негайно! Якомога швидше! Тиск дуже низький! Вона втрачає забагато крові!

Тоді пролунав крик, іще один. Одна з Тіток гукнула Дружин зі сходів:

— Ходіть сюди мерщій!

Зазвичай Тітки так не волали. Численні кроки затупотіли сходами, хтось промовив:

— О, Поло!

Потім була ще одна сирена, цього разу інакша. Я визирнула у коридор — порожньо. Чкурнула до своєї кімнати, визирнула у вікно. Чорне авто з червоними крилами й змією, а ще з високим золотим трикутником — справжній лікар. Він майже вистрибнув з автівки, грюкнув дверима, побіг до будинку.

Я чула його голос:

— От лайно. От лайно. Бісове лайно!

Це було моторошно: я ніколи не чула, щоб чоловік говорив щось подібне.

Народився хлопчик, здоровий син Поли й Командора Кайла. Його назвали Марком. А от Кайлова померла.

Після того як Дружини, і Служниці, й усі інші пішли, я сиділа з Марфами на кухні. Вони доїдали те, що лишилося від святкування: сандвічі з обрізаними шкоринками, пиріг, пили справжню каву. Запропонували частування й мені, та я відповіла, що не голодна. Спитали, як мій живіт, сказали, що завтра вже буде