Маргарет Етвуд - Заповіти

Тоді поклав долоню на мої маленькі, але вже набряклі груди. Стояло літо, тож я була вбрана у літню форму — рожеву, з легенької бавовни.

Я завмерла, шокована. Тож усе це правда — про чоловіків та їхні шалені, полум’яні пристрасті, які я спричинила лише тим, що сіла в крісло до дантиста. Мені було жахливо соромно — що я мала сказати? Я не знала, тож прикинулася, що нічого не відбувається.

Лікар Гроув стояв за мною, тож його ліва рука лежала на моїй лівій груді. Я не бачила його — саму лише долоню, велику, з рудуватим волоссям з тильного боку. Вона була тепла. Сиділа в мене на грудях, як здоровий гарячий краб. Я не знала, що робити. Взяти його за руку й зіпхнути її? Чи це спричинить ще більший спалах хоті? Спробувати втекти?.. Рука стиснулася. Пальці намацали сосок, вщипнули. Здавалося, наче у мене штрикнули голкою. Я подалася корпусом вперед, бо мусила якомога швидше вибратися з того крісла, але рука мене замкнула. Раптом вона піднялася й у полі мого зору опинилася решта лікаря Гроува.

— Час тобі побачити його, — промовив він цілком нормальним тоном, яким говорив усе інше. — Скоро такий само опиниться у тобі.

Він узяв мою праву руку й поклав на ту свою частину.

Навряд чи я мушу розповідати вам, що було далі. Лікар мав рушника напоготові, витерся й повернув відросток назад у штани.

— Ну от, — сказав. — Хороша дівчинка. Я тебе не скривдив.

Він по-батьківському поплескав мене по плечу.

— Не забувай чистити зуби двічі на день і обробляти зубною ниткою. Містер Вільям дасть тобі нову щітку.

Я вийшла з кабінету, мене нудило. Містер Вільям чекав у передпокої, його скромне тридцятилітнє обличчя було незворушне. В руках він тримав чашку з новими зубними щітками, рожевими й блакитними. Мені вистачило клепки взяти рожеву.

— Дякую, — сказала я.

— Нема за що, — відповів містер Вільям. — Є карієс?

— Ні, — сказала я. — Не цього разу.

— Добре, — відповів містер Вільям. — Утримуйся від солодкого, і, може, ніколи й не матимеш. Жодного гниття. З тобою все гаразд?

— Так, — сказала я.

Де ті двері?

— Ти якась бліда. Люди, буває, бояться дантистів…

То була посмішка? Він знав, що сталося щойно?

— Я не бліда, — по-дурному не погодилася я.

Звідки мені було знати, що я не бліда? Я намацала ручку на дверях, навпомацки вивалилася з них, дійшла до ліфта, натиснула на кнопку.

І таке буде щоразу, як я ходитиму до дантиста? Я не могла сказати, що не хочу повертатися до лікаря Гроува, не пояснивши чому, а якби я про таке розповіла, то мала б неприємності. Тітки в школі вчили нас розповідати старшим — тобто їм, — коли якийсь чоловік торкнеться нас неналежним чином, але було зрозуміло, що галасу здіймати не слід, особливо якщо це стосувалося поважної людини, такої як лікар Гроув. До того ж що було б із Бекою, якби я сказала таке про її батька? Вона була б принижена, спустошена. Це було б жахливою зрадою.

Деякі дівчата доповідали про таке. Одна заявила, що їхній Хранитель гладив її ноги. Інша сказала, що Еконосміттяр розстібнув перед нею штани. Першу дівчину відшмагали по ногах за брехню, другій сказали, що хороші дівчата не зважають на дрібні вибрики чоловіків — вони просто відвертаються.

Але я не могла відвернутися. Не було куди відвертатися.

— Вечеряти не буду, — сказала я Зіллі на кухні. Вона пильно подивилася на мене.

— Як твій візит до дантиста, люба? — спитала вона. — Є карієс?

— Ні, — відповіла я й спробувала слабко всміхнутися. — У мене ідеальні зуби.

— Ти захворіла?

— Може, застудилася трохи, — пробурмотіла я. — Піду приляжу.

Зілла зготувала мені гаряче питво з лимоном та медом і принесла на таці до мене в кімнату.

— Треба було мені піти з тобою, — сказала вона. — Але він найкращий дантист, усі так вважають.

Вона знала. Чи підозрювала. Таким чином вона попереджала мене, що краще мовчати. Таку зашифровану мову вони вживали. Або краще сказати: ми всі вживали. Чи Пола теж знала? Чи передбачала, що у лікаря Гроува зі мною може статися таке? Це тому вона відіслала мене туди саму?

Я вирішила, що так і мало бути. Пола зробила це навмисне, щоб мене щипали за груди, щоб та брудна штука виплеснулася переді мною. Вона хотіла, аби мене осквернили. Біблійне слово — «осквернення». Вона, певно, злісно реготала з того, як гидко з мене пожартувала, бо я розуміла, що для неї це мало б бути жартом.

Після того я припинила молитися про прощення за ненависть, яку до неї відчувала. Я була права у своїй ненависті. Готова була думати про неї якнайгірше й так і думала.

18

Минали місяці; моє життя й надалі було сповнене скрадань та підслуховування. Я відчайдушно працювала над тим, щоб бачити, не будучи поміченою, і чути, не будучи почутою. Я відкривала для себе щілини в рамах дверей і в напівзачинених дверях, зручні для підслуховування точки в коридорах та на сходах, тонкі місця в стінах. Переважно я чула лише уривки, а то й мовчання, але все краще виходило складати ті уривки докупи й доповнювати несказані речення.

Кайлова, наша Служниця, ставала все більша — або ж це її черево росло, — і що більшою вона ставала, то більшим екстазом повнилася наша господа. Тобто жінки повнилися екстазом. Почуття Командора Кайла важко було зрозуміти. Він завжди мав кам’яне обличчя, та й однаково чоловікам не годиться проявляти емоції — чи йдеться про сльози, а чи про голосний сміх. Хоча за зачиненими дверима їдальні цей сміх лунав, коли до нього приходили інші Командори на вечерю з вином і святковим десертом зі збитими вершками: якщо вдавалося їх дістати, Зілла пречудово готувала такі десерти. Але, гадаю, навіть він був принаймні у помірному захваті від того, що Кайлова роздувалася, наче та кулька.

Інколи мені хочеться знати, що мій власний батько відчував щодо мене. Про матір я дещо розумію — вона намагалася втекти зі мною, і Тітки зробили з неї Служницю, — а от про батька не знаю нічого. Він мусив у мене бути, у кожного він був. Можна подумати, що я намагалася заповнити порожнечу його ідеалізованим образом, але це не так: пробіл залишався пробілом.

Кайлова тепер стала знаменитістю. Дружини відправляли до нас Служниць — начебто позичити яйце чи повернути миску, але насправді дізнатися, як їй ведеться. Їх пускали до