Маргарет Етвуд - Заповіти

Ким вона насправді була? Що, як саме вона — моя втрачена мати? Я знала, що це вигадки, але мені було так самотньо… Мені подобалось уявляти, як усе було б, якби це виявилося правдою. Ми кинулися б в обійми одна одній, ми були б такі щасливі знову одна одну віднайти… Але що тоді? У мене не було жодних ідей стосовно того, що могло б статися потім, хоча я й мала невиразне відчуття, що була б біда.

У кімнаті Кайлової не було нічого, щоб скласти хоч якесь уявлення про неї. Червоні сукні були дбайливо розвішані в шафі, проста біла білизна й мішкуваті нічні сорочки охайно складені на полицях. Вона мала другу пару черевиків, зайвий плащ і білий капелюшок. Зубну щітку з червоною ручкою. У шафі лежала валіза, в якій вона все це принесла, але в ній нічого не було.

17

Нарешті наша Служниця спромоглася завагітніти. Я знала це ще до того, як мені сказали, — замість того, щоб поводитися з нею, як із вуличним собакою, з яким миряться від жалю, Марфи почали метушитися коло неї, давати їй більше їжі, ставити квіти в маленьких вазах на її сніданкову тацю. Я була нею одержима, тож стежила за такими деталями, як тільки могла.

Я підслуховувала, як Марфи теревенять на кухні, коли думають, що мене там нема, хоча й не завжди чула їхні слова. Коли ж я була з ними, Зілла багато усміхалася до себе, Віра стишувала свій різкий голос, наче була в церкві. Навіть Роза посміхалася самовдоволено, наче з’їла особливо смачний апельсин, але нікому не збиралася про це говорити.

Що ж до Поли, моєї мачухи, то вона просто сяяла. Була до мене добріша у тих випадках, коли ми перебували в одній кімнаті, що траплялося нечасто, якщо я тільки могла тому завадити. Я похапцем снідала на кухні, перш ніж мене відвозили до школи, і виходила з-за обіднього столу якомога швидше, посилаючись на домашнє завдання: вишивання хрестиком, в’язання, шиття, малюнок, який треба було закінчити, акварель, яку треба було написати. Пола ніколи не заперечувала: вона хотіла мене бачити не більше, ніж я її.

— Кайлова вагітна, правда ж? — запитала я Зіллу якось уранці. Намагалася говорити якомога байдужіше на той випадок, якщо раптом помиляюся. Зілла була заскочена зненацька.

— Звідки ти знаєш?

— Я ж не сліпа, — відповіла я зверхньо. Це мусило дуже дратувати: я саме дійшла того віку.

— Нам не можна нічого про це говорити, поки не мине третій місяць, — визнала Зілла. — Перші три місяці дуже небезпечні.

— Чому? — запитала я.

Зрештою, я мало що про це знала, попри слиняві слайди Тітки Відали про зародки.

— Бо якщо там Не-дитя, тоді воно може… тоді воно може народитися зарано, — сказала Зілла. — І померти.

Про Не-дітей я знала: нас цього не вчили, але про це ходили чутки. Казали, що їх народжується чимало. Служниця Беки народила дівчинку, яка не мала мозку. Бідолашна Бека дуже засмутилася, бо хотіла мати сестричку. «Воно у наших молитвах… Вона», — сказала тоді Зілла. Я завважила це «воно».

Утім Пола, певно, натякнула іншим Дружинам про те, що Кайлова вагітна, бо мій статус у школі раптом стрімко зріс. Шунаміт із Бекою знову змагалися за мою увагу, інші дівчата ставилися з пошаною, наче я мала невидиму ауру.

Майбутня дитина осявала все, що було з нею пов’язано. Наш будинок неначе огорнула золотава імла, і з часом вона ставала все яскравіша й золотіша. Коли позначку трьох місяців було пройдено, на кухні влаштували неофіційну вечірку, Зілла спекла пиріг. На обличчі ж Кайлової була не так радість, як полегкість, наскільки я могла судити про це обличчя.

Я ж сама серед цього стриманого свята була темна, мов хмара дощова. Це невідоме дитя в животі Кайлової перебирало на себе всю любов, не залишаючи нічого для мене. Я була зовсім сама. І заздрила: ця дитина матиме матір, а в мене її ніколи не буде. Навіть Марфи відверталися від мене до світла, яке випромінювало черево Кайлової. Мені соромно це визнавати — заздрити дитині! — але така вже правда.

Саме тоді сталася подія, яку мені варто б оминути, бо їй слід лишатися забутою, але вона вплинула на вибір, який я зробила незабаром. Тепер я старша, я бачила зовнішній світ і розумію, що комусь вона може здатися зовсім незначною, та на той час я була юною гілеадською дівчиною, не готовою до таких ситуацій, тож для мене в ній не було нічого тривіального. Це було жахливо. А ще соромно — коли з тобою роблять щось сороміцьке, це переходить на тебе саму. Почуваєшся брудною.

Прелюдія була несуттєва: я мала піти до дантиста для щорічного огляду. Дантистом був батько Беки, лікар Гроув. Віра казала, що він найкращий — усі найвпливовіші Командори з родинами ходили саме до нього. Його кабінет містився у будівлі «Благословення здоров’я», призначеній для лікарів та дантистів. Зовні на ній красувалася вивіска з усміхненими серцем та зубом.

Зазвичай одна з Марф супроводжувала мене до лікаря чи до дантиста й чекала у передпокої, бо Табіта говорила, що так пристойніше, хоч і не пояснювала чому. Але Пола сказала, що Хранитель може просто відвезти мене, адже вдома багато роботи, зважаючи на зміни, до яких треба було підготуватися (їй ішлося про дитину), тож відправляти зі мною Марфу означало марнувати час.

Я була не проти. Насправді так я почувалася дуже дорослою. Сиділа в автомобілі позаду Хранителя, випрямивши спину. Тоді увійшла до будівлі, натиснула в ліфті кнопку з трьома зубами на ній, сама знайшла потрібний поверх і двері й сіла в передпокої, розглядаючи картинки з прозорими зубами на стінах. Коли прийшла моя черга, я зайшла до кабінету, як сказав асистент, містер Вільям, і сіла у крісло. Увійшов лікар Гроув, містер Вільям приніс йому мою карту, а тоді вийшов і зачинив за собою двері. Лікар Гроув проглянув карту й запитав, чи мене непокоять зуби, а я відповіла, що ні.

Він трохи поколупався у мене в роті своїми шпичаками й зондами разом із дзеркальцем, як завжди. Як завжди, я зблизька бачила його очі, збільшені скельцями окулярів, — сині, налиті кров’ю, з навислими повіками, — і намагалася не вдихати, коли він видихав, бо його подих — як завжди — смердів цибулею. Це був чоловік середнього віку, який нічим не вирізнявся.

Він із лясканням зняв білі гумові рукавички, вимив руки в умивальнику в мене за спиною. Сказав:

— Ідеальні зуби.