Маргарет Етвуд - Заповіти

— У твоєї подружки довгий язик, — так вона сказала. — Краще б їй частіше тримати його за зубами.

Для неї це були незвично різкі слова.

— Та чи це правда? — перепитала я.

Якась частина мене все ще сподівалася, що вона все заперечить. Однак Зілла зітхнула:

— Хочеш допомогти мені з печивом?

Та я була надто доросла, щоб дати збити себе таким простецьким подарунком.

— Просто скажи мені. Прошу.

— Ну… — протягнула жінка. — Якщо вірити твоїй новій мачусі, це так. Це правда. Принаймні щось на зразок того.

— Отже, Табіта мені не мати, — повторила я, стримуючи сльози, що так і просилися на очі, намагаючись утримати голос від тремтіння.

— Це залежить від того, кого називати матір’ю, — зауважила Зілла. — Мати — це та, що народила, чи та, що понад усе тебе любила?

— Не знаю, — замислилась я. — Певно, та, що над усе любила?

— Тоді Табіта була тобі матір’ю, — сказала Зілла, нарізаючи тісто. — І ми, Марфи, теж тобі як матері, бо ми теж тебе любимо. Хоча ти, може, й не завжди це помічаєш.

Вона піднімала кожне кругле печиво лопаткою для млинців і перекладала на деко.

— Ми всі дбаємо про твої інтереси.

Ці слова викликали в мені недовіру, бо Тітка Відала згадувала про наші інтереси зазвичай перед тим, як когось покарати. Вона полюбляла шмагати нас по ногах, там, де не залишалося слідів, а іноді й вище, змушуючи нагинатися і задирати спідниці. Іноді вона робила це з якоюсь із дівчат перед усім класом.

— Що з нею сталося? — запитала я. — З іншою моєю матір’ю? Тією, що бігла через ліс? Після того, як мене забрали?

— Я достеменно не знаю.

Зілла не дивилася на мене, опускаючи деко з печивом до духовки. Я хотіла спитати, чи можна мені взяти одненьке, як спечуться — обожнюю гаряче печиво, — але вирішила, що серед такої серйозної розмови це прозвучить надто по-дитячому.

— Її застрелили? Убили?

— О ні, — заперечила Зілла. — Такого вони не зробили б.

— Чому?

— Бо вона могла мати дітей. Тебе ж народила, правда? Отже, була на це здатна. Вони ніколи не вбили б таку цінну жінку, хіба що зовсім не мали б вибору. — Вона помовчала, дала мені час усе осягнути. — Найімовірніше, вони мали перевірити, чи вона… Тітки в Центрі Лії та Рахілі молилися б з нею, спочатку проводили б бесіди, аби побачити, чи можна її переконати.

У школі ходили чутки про Центр Лії та Рахілі, але непевні: ніхто не знав, що саме там відбувається. Та й однак навіть молитися з купою Тіток уже було б страшно. Не всі вони були такі м’які, як Тітка Есті.

— А що, як вони не змогли б її переконати? — запитала я. — Тоді вбили б? Вона померла?

— О, я певна, що вона передумала, — сказала Зілла. — Вони це вміють — змінювати переконання, змінювати почуття.

— То де вона зараз? — спитала я. — Моя мати, справжня, інша мати?

Я питала себе, чи ця мати мене пам’ятає. Мусить пам’ятати. Вона мусила мене любити, інакше не намагалася б, утікаючи, забрати із собою.

— Ніхто з нас не знає того, люба, — відповіла Зілла. — Стаючи Служницями, вони втрачають старі імена, і в цьому їхньому вбранні обличчя не побачиш. Всі на вигляд однакові.

— То вона Служниця? — отже, те, що казала Шунаміт, було правдою. — Моя мати?

— Вони в центрі саме це й роблять. Перетворюють їх на Служниць так чи інакше, — тих, кого вдається спіймати. Як щодо тепленького печива? Масла у мене зараз немає, але можу намастити його медом.

Я подякувала Зіллі. З’їла печиво. Моя мати була Служницею. Це тому Шунаміт наполягала на тому, що вона хвойда. Кожен знав, що колись усі Служниці були хвойдами. І не переставали ними бути, хіба трохи в інший спосіб.

Відтоді наша нова Служниця мене зачарувала. Коли вона тільки з’явилася, я на неї не зважала, як мені й радили — Роза казала, що це для них найкраще, бо вона або народить дитину, і тоді її переведуть деінде, або не народить, і її однак переведуть деінде. У будь-якому разі вона у нашому домі ненадовго. Тому їм і не йдуть на користь тісні зв’язки, особливо з молодшими у господі, бо все одно доведеться від них відмовитися, і подумай лише, який смуток це принесе.

Тож я відверталася від Кайлової, прикидаючись, ніби не помічаю її, коли вона запливає до кухні у своїй червоній сукні, аби взяти кошик і піти на прогулянку. Служниці щодня ходили на прогулянки по двоє — їх можна було побачити на вулицях. Ніхто їх не чіпав, не говорив до них, не торкався, бо вони в певному сенсі й були недоторканні.

Але тепер я скоса позирала на Кайлову щоразу, як випадала така можливість. У неї було бліде овальне обличчя, порожнє, наче відбиток пальця, знятий у рукавичці. Я сама вміла робити таке порожнє обличчя, тож не вірила, що під ним справжня порожнеча. Вона колись мала ціле життя. Якою вона була зовні, бувши хвойдою? Хвойди були більш ніж з одним чоловіком? Зі скількома була вона? Що взагалі це означало — «бути з чоловіками»? З якими чоловіками? Чи вона показувала частини тіла з-під вбрання? Носила штани, як чоловік? Це так жахливо, що й уявити годі! Але якщо вона це робила — яке нахабство! Вона, певно, була тоді зовсім інакшою, ніж зараз. Мусила бути значно енергійніша.

Я дивилася з вікна їй у спину, коли вона йшла на прогулянку через сад, доріжкою до воріт. Тоді я знімала взуття, навшпиньки прокрадалася через коридор до її кімнати в глибині будинку, на третьому поверсі. Кімната була середнього розміру, мала власну ванну. На підлозі лежав плетений килимок, на стіні висіла картина із синіми квітками у вазі, яка раніше належала Табіті.

Моя мачуха, певно, перевісила картину туди, аби прибрати з очей, бо зачищала усі доступні кімнати будинку від того, що могло нагадати її новому чоловікові про його першу Дружину. Пола не робила це відкрито, вона діяла значно тонше, позбувалася речей по одній, але я знала, що вона замислила. Це була ще одна причина моєї нелюбові до неї.

Для чого підмінювати слова? Потреби в цьому більше немає. Це була не нелюбов, а ненависть. Ненависть — дуже погане почуття, воно псує душу, як учила нас Тітка Есті. Та хоч я й не пишаюся цим і тоді молилася, щоб отримати прощення, відчувала я щиру ненависть.

Опинившись у кімнаті Служниці й тихо зачинивши двері, я починала нишпорити.