Маргарет Етвуд - Заповіти

Тоді я щиро її ненавиділа.

— То де моя справжня мати? — вимагала я відповіді. — Якщо вже ти все знаєш!

Мені хотілося сказати їй, що вона дуже, дуже зла. Я почала розуміти, що вона мене зрадила — перш ніж повідомити мені, все розповіла іншим дівчатам. Саме тому вони стали такі холодні: я була заплямована.

— Не знаю, може, вона мертва, — відповіла Шунаміт. — Вона намагалася викрасти тебе, втекти з Гілеаду через ліс і перевести тебе через кордон. Але вони її наздогнали і врятували тебе. Тобі пощастило!

— Хто «вони»? — ледь чутно запитала я.

Розповідаючи мені все це, Шунаміт продовжувала жувати. Я дивилася на її рот, з якого вилітали слова — мій вирок. Між зубами в неї застряг помаранчевий замінник сиру.

— Ну, знаєш, вони. Янголи, й Очі, і вони. Вони врятували тебе й віддали Табіті, бо вона не могла народити дитину. Вони зробили тобі послугу. Тепер у тебе значно кращий дім, ніж із тією хвойдою.

Я відчула, як віра охопила моє тіло, скувавши неначе паралічем. Історія, яку розповідала Табіта, — про те, як вона урятувала мене і як ми втікали від злих відьом, — частково була правдою. Але я трималася не за Табітину руку, а за руку своєї справжньої матері — справжньої матері-хвойди. І не відьми нас переслідували, а чоловіки. У них мала бути зброя — у таких вона завжди є.

Але Табіта справді мене обрала. Обрала з-поміж усіх тих дітей, яких забрали у батьків. Вона обрала мене й плекала мене. Любила мене. Це була правда.

Але тепер я втратила матір, бо де була та, що мене народила? Батька я теж втратила — Командор Кайл був мені родичем не більше, ніж чоловік із Місяця. Він терпів мене лише тому, що я була проєктом Табіти, її іграшкою, її улюбленицею.

Не дивно, що Пола з Командором Кайлом хотіли Служницю: вони хотіли справжню дитину замість мене. Я була нічия.

Шунаміт і далі жувала, з насолодою спостерігаючи, як до мене доходить сенс почутого.

— Я залишуся з тобою, — промовила вона вкрай побожним і нещирим голосом. — Це ніяк не змінює твою душу. Тітка Есті каже, що всі душі рівні на небесах.

«Лише на небесах», — подумала я. А це не небо. Це місце, повне драбин і змій, і хоча раніше я стояла високо на драбині, спертій на Дерево Життя, тепер сповзаю донизу по спині змії. Як приємно іншим бачити моє падіння! Не дивно, що Шунаміт не втрималася від поширення цих згубних і приємних новин. Я вже чула хихотіння за спиною: «Хвойда, хвойда, хвойдина дочка».

Тітка Відала й Тітка Есті теж мали знати. Ці двоє завжди знали — Тітки знають такі секрети. Марфи казали, що так вони й отримали свою силу — від секретів.

А Тітка Лідія, насуплений і всміхнений портрет якої в огидній коричневій формі та золотій рамі висів по всіх наших класних кімнатах, мусить знати найбільше секретів, бо ж вона має найбільшу з-поміж усіх владу. Що Тітка Лідія сказала би про моє становище? Чи допомогла б мені? Чи зрозуміла б мою біду, чи врятувала б мене? Та чи Тітка Лідія взагалі була реальною людиною? Я її ніколи не бачила. Може, вона така, як Бог, — реальна і нереальна водночас. Що, якби я вночі молилася Тітці Лідії, а не Богу?

Пізніше того самого тижня я спробувала. Але це було надто немислимо — молитися жінці, тож я припинила.

16

Решту того жахливого дня я провела наче уві сні. Ми вишивали хрестиком носовички для Тіток, квітки на візерунках перегукувалися з їхніми іменами: ехінацея для Елізабет, гіацинти для Гелени, фіалки для Відали. Я вишивала лілеї для Лідії й устромила голку в палець. Продовжувала шити, не помітивши того, поки Шунаміт не сказала:

— У тебе хрестики в крові.

Габріела, сухорлява дотепниця, яка тепер була така само популярна, як я колись, бо її батька підвищили до трьох Марф, прошепотіла:

— Може, в неї нарешті почалося місячне, тільки через палець…

І всі зареготали, бо в більшості місячне вже було, навіть у Беки. Тітка Відала почула регіт, підняла очі від книжки й промовила:

— Годі.

Тітка Есті повела мене до ванної кімнати, ми змили кров, і вона перев’язала мені пальця, але вишивку довелося замочити в холодній воді — так нас учили змивати кров, особливо з білої тканини. Тітка Відала говорила, що ми як Дружини мусимо знати, як відіпрати кров, бо це входить у наші обов’язки: ми маємо наглядати за Марфами, щоби вони робили все правильно. Відмивання крові та інших рідин, що виходять з людського тіла, було частиною жіночого обов’язку піклуватися про інших, особливо про дітей та літніх людей — так учила нас Тітка Есті, яка завжди все подавала в позитивному ключі. Вона стверджувала, що це жіночий талант, яким ми завдячуємо нашому особливому розуму, не такому жорсткому й сконцентрованому, як чоловічий, а м’якому, вологому, теплому; розуму, що огортає, як… як що? Вона не договорила.

Я подумала: «Як болото на сонці». Ось що було в мене в голові — нагріта твань.

— Аґнес, щось трапилося? — запитала Тітка Есті, коли мій палець було вимито.

Я сказала, що ні.

— То чому ти плачеш, люба?

Схоже, я дійсно плакала: сльози линули мені з очей, витікали з моєї болотяної голови, попри всі намагання їх стримати.

— Бо мені болить! — сказала я схлипуючи.

Тітка Есті не питала, що саме мені болить, хоч і мала знати, що йдеться не про поранений палець. Вона обійняла мене, стиснула.

— Стільки всього болить… — відгукнулася. — Але мусимо намагатися зберігати життєрадісність. Бог любить радість. Йому подобається, коли ми цінуємо добре у світі.

Від Тіток, які нас навчали, ми багато чули про те, що подобається і що не подобається Богу, особливо від Тітки Відали, яка, схоже, мала з ним особливо близькі стосунки. Шунаміт якось сказала, що запитає в неї, чим Бог полюбляє снідати. Це шокувало більш сором’язливих дівчат, але до запитання так і не дійшло.

Мені було цікаво, що Бог думає про матерів, справжніх і несправжніх. Та я знала, що немає сенсу питати в Тітки Есті про мою справжню матір і про те, як Табіта мене обрала, чи навіть про те, скільки років мені тоді було. Тітки у школі уникали розмов з нами про наших батьків.

Повернувшись додому того дня, я загнала Зіллу в куток на кухні, де вона готувала печиво, й повторила все, почуте за обідом