Наталія Паняєва - Вакансія на вбивцю

— Жанну Задорожну, — була відповідь. Микола Дементій нахилився і витяг з шухляди столу диктофон. — Ви ж не проти? — кивнув на техніку. — Мені відомо, що ви з нею розмовляли вчора о пів на п’яту.

— Жанну Задорожну? — Віталій Гаранджа зобразив здивування. І раптово, в одну мить заспокоївся. Та щоб його спіймали?!! Хто? Цей неповороткий бовдур? Він мало не зареготав майору в обличчя. — Її вбили? А хто це зробив?

Майор посміхнувся:

— От саме це я і намагаюся з’ясувати, пане Гаранджа. То ви з нею розмовляли вчора вдень?

— Так. Вона позувала фотографам, а я спостерігав за ними з балкона готелю. Коли ж згодом спустився до бару, то зустрів її там, і ми трохи погомоніли. Тим паче що позавчора трохи посварилися.

— Через що посварилися? — зацікавився Дементій.

— Розумієте, — затнувся Гаранджа. — На фестивалі вона полювала за режисерами, продюсерами та іншими впливовими особами.

— Навіщо?

— Для кар’єри, звичайно. Дівча прагнуло нової ролі за будь-яку ціну. А я трішки збив з неї пиху. Ну й вийшла дещо конфліктна ситуація. Ось чому наступного дня вирішив трохи згладити неприємний осад. Тому побалакав з нею про те, про се.

Подумки Гаранджа намагався прикинути, хто міг повідомити міліцію про його розмову з цим курвиськом.

— А вона не згадувала, куди збирається після бару?

— Ні, здається, ні про що таке не йшлося. Ми ж не близько знайомі. Це була така собі, — він поворушив пальцями у повітрі, — необов’язкова, я б сказав, світська розмова.

Віталій почувався впевнено і навіть зухвало, проте намагався не виказати такого свого стану цьому менту. Тільки подумки дорікнув собі, що так рано спустився до холу й привернув до себе увагу. Ось чому сидить зараз тут і його допитують. І хоча він був упевнений, що майор лише задає звичайні в таких випадках питання, Гаранджа, як і раніше, намагався пильнувати. Однак неймовірне відчуття холодної зверхності не полишало його.

Майор вів далі:

— Ви повернулися в номер близько п’ятої?

— Так, я забігав дещо взяти, а потім пішов на перегляд. За чутками, фільм очікувався дуже хороший, а насправді… — він розвів руками. — На жаль, це не підтвердилося. Я лише згаяв час. Краще б посидів у барі з Жанною, — він підморгнув Дементію.

— І пані Задорожна випадково не заходила тоді до вашого номера? — зненацька запитав Микола Дементій.

Віталій Гаранджа відчув, як йокнуло серце:

— Ні, певно, що ні. Принаймні при мені.

Дементій вимкнув диктофон:

— Я про це запитую, пане Гаранджа, бо точно знаю, що вона була в чийомусь номері на вашому поверсі. Ви не зустріли її там?

Серце в Гаранджі тьохнуло. Як вони могли про це пронюхати? Може, хтось її бачив у коридорі? Або ще гірше — бачив, як вона стукала у двері його номера?

— Ні. Якби це було так, я б вам, звичайно, розповів.

— Так, звісно. Отже, ви піднялися в номер, щось там узяли й вийшли, правильно?

Отут Гаранджа запідозрив пастку. Швидше за все, ця людина знає набагато більше, ніж показує.

— Я збирався вже виходити з номера, аж тут прийшла моя подруга, Маргарита. Ми трохи побалакали. Вона теж хотіла піти на перегляд і спустилася першою, а згодом до неї приєднався і я, коли вона пила коктейль на терасі.

Микола Дементій кивнув:

— А після того, як побесідували з пані Задорожною у барі, ви її більше не бачили?

— Ні, не бачив.

— Вам ніхто не трапився, коли ви йшли до свого номера?

— Ні. У цей час у готелі зазвичай нікого не буває.

— Ви не звернули уваги на чоловіка з фотоапаратом, який тинявся коридором?

— Чоловік з фотоапаратом? — Гаранджа напружився. — Та ні начебто. Я нікого не бачив. Там був хтось із фотоапаратом?

— Так. Його бачив начальник охорони готелю, пан Рудько, він саме робив обхід, тож помітив, як ця людина стукала у двері вашого номера після того, як ви вийшли. Він фоторепортер. Його звуть Геннадій Калач. Ми зараз розшукуємо його.

— Геннадій Калач? — Це ім’я здалося Гаранджі знайомим.

У пам’яті зринула червона опухла пика. Це ж той жевжик, який просив його про інтерв’ю. І з якого дива він стукав у його двері? А може, охоронцю це просто здалося?

Гаранджа мовчки знизав плечима.

— Вибачте, що забрав у вас стільки часу, — підсумував майор, даючи зрозуміти, що бесіду закінчено.

З почуттям легкого розчарування Віталій Гаранджа підвівся:

— Нічого страшного. Шкодую, що більше нічим не можу бути вам корисним.

— Кожна маленька деталь нам допомагає, пане Гаранджа, — сказав Микола Дементій, теж встаючи. — Я ось іще що хочу спитати, чи не могли б ви описати намисто, яке було на жінці? Тобто на пані Задорожній?

— Так, звичайно, — кивнув Гаранджа, не замислюючись. — Такі великі рожеві намистини. Здається, сердолік, хоча я не дуже добре знаюся на камінні. — А вже наступної миті він ладен був відкусити собі язика. Віталій згадав одразу: на дівчині не було намиста, коли вона позувала фотографам. Жанна надягла його тільки перед візитом до його номера.

Проте майор, здавалося, нічого не помітив і ніяк не відреагував на його слова:

— Рожеві. Саме так їх черговий і описав. Мабуть, вони були дуже гарні, якщо запам’яталися вам.

Він провів Віталія до дверей:

— Намиста ніде немає, десь загубилося, очевидно. Я спробую його знайти. Отже, до побачення. І дякую, пане Гаранджа.

Віталій Гаранджа вийшов від майора не надто задоволеним собою. «Яка дурна помилка, — подумав він. — Дякувати Богові, що міліціонер не звернув на це уваги. Ймовірність того, що хтось перевірятиме, чи було намисто на жінці під час позування, чи вона надягла його пізніше, мізерна. Та коли й перевірять, майор на той час, швидше за все, забуде, що я бачив намисто. Яка прикра помилка! Але ж вона може дорого коштувати».

— Віталію!

Гаранджа озирнувся. Холом чимчикувала Маргарита — як завжди яскраво й вишукано вдягнута, вона привернула б загальну увагу, та, на жаль, поряд майже нікого не було.

— А, вітаю, люба, — зрадів він. — Куди ти зібралася?

— Йди за мною! — наказала вона, продовжуючи рухатися до вхідних дверей.

Він відразу зрозумів: щось негаразд. Проте захоплююче відчуття зверхності не полишало його. Гаранджа вийшов на вулицю слідом за Маргаритою. Був спекотний ранок.

— Куди це ми? — поцікавився Гаранджа.

— Треба побалакати, — кинула Маргарита у відповідь.

Вони перетнули вулицю й увійшли до невеличкої кав’ярні, майже порожньої о цій порі. Маргарита попросила офіціанта принести кави та холодної мінералки. Гаранджа всівся напроти неї і, стиснувши руки у кулаки, спитав:

— Що трапилося?

Маргарита відкрила сумочку,