Наталія Паняєва - Вакансія на вбивцю

добре, добре. Не хвилюйся, чуєш? Тоді, значить, я можу повідомити міліції, що ти тут?

Калач здригнувся. Ні, краще, звичайно, було б, якби вона не казала, що він тут. Як тільки вони притягнуть його до себе у відділок і цей клятий мент Микола Дементій почне над ним працювати, йому доведеться сказати всю правду і забути про те, що Гаранджа міг би йому непогано заплатити. Або доведеться брехати, а значить, стати начебто співучасником убивства. Йому терміново треба побачитися з Гаранджою до того, як міліція вийде на нього. Якщо Гаранджа відмовиться розпрощатися з грішми, тоді він піде до міліції і розповість про те, що бачив. Але якщо Гаранджа все-таки дасть йому грошей, то він, мабуть, зважиться на неправду. Заради грошей варто було піти на ризик. І ще йому хотілося самому контролювати ситуацію. Він відчував — щойно пані Назарук про все довідається, вона відразу візьме все у свої руки і почне керувати грішми, які він одержить від Гаранджи…

Але водночас добре знаючи її минуле, він розумів, що вона цю оборудку, звичайно, проверне краще. Трохи подумавши, він таки вирішив перекласти всю відповідальність на її великі пухкі плечі.

— Взагалі нічого не сталося, — сказав він, понизивши голос. А далі вся історія якось сама собою вилилася з нього.

Пані Назарук дуже уважно слухала. Історія, яку він їй розповів, схвилювала її. Її величезні груди здіймалися вгору-вниз, вгору-вниз. Вона нічого не казала. Але коли він закінчив свою розповідь, коротко кинула: «Покажи!»

Калач подав їй мокрі знімки. Уважно вивчивши їх, вона повернула їх Геннадію, потім почухала шию і попросила запалити.

Геннадій простягнув їй пачку, узяв сигарету й собі.

— Ну, що ти думаєш? — запитав він.

— Що я думаю? — повторила вона, і на обличчі її з’явилася легка посмішка. — Мені здається, ми знайшли золоту жилу, Геннадію. Скільки ти хотів запросити за негативи, п’ятдесят тисяч гривень?

— Приблизно стільки, — відповів Геннадій Калач. — Йому це по кишені.

— І ти збирався піти до Гаранджи?

— Так, звичайно. До кого ж іще? Я думаю, що саме до нього й потрібно йти.

— Ти помиляєшся, Геннадію. Я бачила його. Така людина навряд чи піддасться на шантаж. Він відразу здасть тебе до міліції. Якщо йти до когось, так це до його жінки. Я про неї дещо знаю. Ти чув, де вона народилася?

Геннадій Калач витріщив на неї очі:

— Народилася? Яка різниця, де вона народилася?

Пані Назарук широко посміхнулася, показавши свої міцні білі зуби.

— Це дуже багато значить, де вона народилася, Геннадію. Вона провела своє дитинство на околицях Херсона. Вона не втратить те, що заробила. Саме з нею ми й будемо мати справу. Можливо, у неї не так багато грошей, зате багато діамантів. Вони самі коштують не менше п’ятдесяти тисяч гривень. Спершу ми на неї легесенько натиснемо. Я змушу її розстатися для початку з невеликою кількістю коштовностей, десь тисяч на двадцять. А потім, поступово ми будемо продовжувати на неї тиснути. Ми зможемо казково розбагатіти, якщо зробимо все правильно.

— Мені було б спокійніше, якби нам відразу все заплатили, — спробував сперечатися Калач. — Твоя ідея гарна, але вона більш схожа на шантаж.

Пані Назарук погладила його по коліну:

— Цим уже я займуся, Геннадію. Ти в цьому не братимеш жодної участі, можеш навіть не виходити зі своєї кімнати. Тебе ніхто не побачить доти, допоки я з нею не розберусь. А тоді і ти з’явишся. Я замовлю кімнату в готелі мого друга у Дніпропетровську, і ти зможеш згодом пояснити міліції, чому вони тебе не знайшли в Києві. А щойно ми довідаємося, що дівка готова розпрощатися зі своїми брязкальцями, ти підеш до міліції і розповіси там яку-небудь вигадану історію. Це ми вирішимо пізніше.

— Але тоді я теж стаю співучасником убивства, — сказав Калач.

Пані Назарук продовжувала посміхатися.

— Заспокойся, Геннадію. Не можна зробити омлет, не розбивши яєць. Коли в міліції довідаються, що ти їм трішки прибрехав, вони відразу знатимуть і про те, що я заробила на цьому гроші. А тепер я проведу тебе до схованки.

Її посмішка стала ще ширшою.

— Як я виглядаю? Не надто схвильовано? Заради таких грошей можна і ризикнути. Чого ти так злякався, не вб’ють же вони нас, справді. — Вона підвелася. — Піду потелефоную їй. А ти сиди тихенько!

Він сидів як на голках. Але хвилин за десять Калач почув, як жінка повільно повертається. Коли пані Назарук увійшла до кімнати з пляшкою горілки у руках, вираз її обличчя був спокійний і задоволений, наче вона щойно проковтнула ласий шматочок.

— Усе гаразд. Маргарита заковтнула гачок і незабаром буде тут. Десь за півгодини.

— Вона приїде сюди? — перепитав Геннадій. Його голос затремтів. — Це, на мій погляд, не дуже зважене рішення.

— Ти що, хочеш, щоб я розмовляла з нею у готелі «Палас»? Геннадію, тут я зможу її трохи полякати, якщо це знадобиться. Вона не така вже й легкодуха. Це я точно тобі кажу.

Калач почухав потилицю і дуже пошкодував, що зв’язався з коханкою. Йому страшенно захотілося випити.

— Ну, гаразд. Це тепер твій клопіт, — кинув він і потягся по пляшку. — Лише дай мені знати, як підуть справи.

— Ні про що не турбуйся. Просто віддай мені фотографії, а все інше я проверну сама.

Геннадій Калач дістав усе ще мокрі знімки і вручив їх своїй подрузі. Нестерпно хотілося хильнути чарку, тож щойно за неї зачинилися двері, він ухопив склянку, наповнену вщерть.

* * *

Майор Дементій жестом запросив Гаранджу сісти у крісло, а сам умостився за стіл. Кілька секунд він розглядав Віталія.

«Симпатичний чоловік, — вирішив майор. — Хоча Авенір і дав йому не вельми позитивну характеристику. Ну, в них, у митців, таке трапляється. Здається, він хвилюється. Ну, це можна зрозуміти. Усі хвилюються, коли розмовляють з міліцією. Може, у нього сумління неспокійне? Цілком імовірно. У багатьох людей нечиста совість, і вони про це згадують, коли зустрічаються зі мною. Я не хочу його лякати».

— Вибачте, будь ласка, що забираю ваш час, — сказав майор, нахиляючись над столом. — Але думаю, ви зможете мені допомогти. Зараз я вам все поясню. Сьогодні вранці у ліфті знайшли труп молодої жінки. І я знаю, що ви були одним з останніх, хто бачив її живою.

Гаранджі здалося, що він летить у прірву. Проте він намагався не показувати виду. М’який голос Миколи Дементія заспокоїв його. Майор видався Віталію доволі дружелюбним, проте, нагадав він собі, треба бути насторожі й готовим до всього. Ця людина може влаштувати йому пастку.