Жан-Крістоф Гранже - Земля мертвих

і в нього у грудях щось стискалося, мов від удару каменем, кинутим якимось бешкетником. Згадав, що не зможе бачитися із сином протягом місяця, проте ніхто не попереджав про вимушений карантин, і він не встиг навіть попрощатися з малим, це вже занадто — насправді занадто.

У подальшому можна очікувати й гіршого. Без сумніву, йому не довірять сина. Він буде змушений задовольнятися крихтами з чужого столу, і щовечора його гризтимуть думки про те, що Емілія може затягнути хлопчика до садо-мазо-ігор.

Очі закипіли слізьми. В такі миті, як за старих добрих часів, у ньому прокидалися демони, приспані на дні душі. Для колишнього наркомана роки без зілля були ніби стіною, яку він терпляче вибудовував на хисткій поверхні. Щойно придивишся до неї ближче — і вона розсиплеться на друзки…

Він повернув у бік Королівського моста, щоб дістатися до правого берега, й рушив у зворотному напрямку. Ліхтарі запалювалися вздовж Луврського музею, і це було схоже на одкровення: тепер він знав, куди мчав.

Кілька місяців тому Корсо знайшов собі ідеальну коханку: молоду, лагідну, скромну. Повнява чорнявка не була красунею, але під широкими сукнями ховала розкішні форми. Пересічна дівчина в окулярах і пов’язці, якою вона стягувала собі волосся на зразок Кіта Річардса, ніколи явно не палала бажанням, але навдивовижу легко розкріпачувалася в ліжку. І в такий спосіб у нього створювалося враження, що він натрапив на істоту, яку можна зіпсувати, забруднити — тільки так він міг збудитися.

Він зустрів її під час розслідування одного з нічних пограбувань: власнику ювелірного магазину прострелили голову. Молода продавчиня не була свідком самого вбивства, але Корсо однаково вирішив потішити її. Відтоді час від часу приходив до неї, аби припасти до цілющого джерела, але щоразу, коли дівчина починала говорити про спільне майбутнє, вдавав, що не чує… Якщо ж вона не вгамовувалася, він вигадував якусь «невідкладну роботу» і щезав.

Міс Берет — вона часто носила рожевий берет, що нагадував йому пісню Прінса «Малиновий берет» — мешкала в XII окрузі.

Поблизу Берсі він подумав, що краще було б навідатися до комп’ютерників (вони працювали поруч) або проїхати ще трохи вздовж набережних до Іврі-сюр-Сен і долучитися до обшуку в Софі Серейс. Але йому забракло сили. Захотілося навпаки віддалитися від убивства Ніни, від її зведеного криком рота, від огидного світу Ахтара.

Коли Міс Берет відчинила двері, на ній були спортивний костюм та капці; окуляри вона зняла, волосся затягнула в пучок, а сама нагадувала м’яке морозиво в ріжку. Такою вона була не схожа ані на слухняну дівчину, що ховає принади, ані на гранату з видертою чекою, як у перші ночі, — радше скидалася на сестричку, про яку він завжди мріяв.

Міс Берет лише усміхнулася, щойно побачила копа в дверях — той дивився понуро й аж тремтів у куртці. Вона вже збагнула, що він навідався не за пестощами й навіть не для того, щоб потеревенити. Прийшов лишень за коробкою розігрітої їжі, порцією макаронів і вечірньо-п’ятничним телесеріалом.

20

Корсо мчав вулицями свого минулого: проспектом Пабло Пікассо, вулицею Моріса Тореза, проспектом Жоліо-Кюрі… і бачив тіла, підвішені до ліхтарів: голі, покалічені, пошматовані. Він натискав на газ, але автівка не рушала з місця. Тільки краяв душу майже людський лемент сирени. Однією рукою він тримався за кермо, а іншою шукав кнопку, аби вимкнути двотоновий сигнал, але не знаходив її…

А тоді збагнув, що мозок йому пиляє телефонний дзвінок. Коли він розплющив очі, його рука вже стискала апарат.

— Розбудила?

Корсо розпізнав голос. Підніс до очей годинник: майже восьма ранку. За одну мить, у пришвидшеному темпі, пригадав події вчорашнього заспокійливого вечора: паста карбонара від Міс Берет, якийсь заплутаний фільм — стилізована картина його власного щодення, лише там ніхто й ніколи не заповнював протоколів, обвинувачувані повсякчас «фатально помилялися», а будь-яке розслідування тривало в середньому хвилин п’ятдесят. Надзвичайно.

Відтак він почалапав до ліжка, де мав зазнати звичних мук: декілька годин липкого сну, повного кошмарних видінь. Щоразу прокидаючись, він запитував себе, чи можна справді виспатись після таких ночей.

— Як там справи, ragazzo[38]?

— Прекрасно. Телефонуєш у справі стриптизерки?

— Між іншим.

З Катрін Бомпар вони були знайомі давно. Можна сказати, завжди. Вона витягнула Корсо з пащі сутеренів Пабло Пікассо й відразу взяла для нього кредит, щоб той уставив собі зуби — як у всіх наркоманів, у нього вже була стареча усмішка: сірувата емаль, розхитані корені, різці поламані або геть повипадали… А щойно він закінчив школу поліції, Бомпар офіційно подарувала йому гроші на стоматолога — з часом Корсо мав їх повернути.

Катрін була кавалером Ордена Почесного легіону, кавалером Національного ордена «За заслуги», а тепер стала першою жінкою на чолі Карного розшуку і вже написала свою біографію. Брала участь у теледебатах, розводилася про нові методи кримінального розслідування й не приховувала правих поглядів, але час від часу її аж надто заносило. Невисока на зріст, чорнява, років шістдесяти, не дуже елегантна, але з непоганою фігурою, владна, проте досить мила.

Усі ці роки вона піклувалася про Корсо, але явно його ніколи не виділяла. Не підштовхувала, а скоріше штовхала: його призначали в найнебезпечніші групи, аби він завжди пам’ятав, що кожного дня мусить спокутувати колишні провини.

Їхні стосунки були дещо двозначними: суміш владності й прихильності. Вона зверталася до нього, як до рядового, але щоразу, коли вони зустрічалися, Катрін усміхалася до Корсо, як до сина, й ставало зрозуміло: вона не шкодувала, що витягла його з буцегарні.

Коли він узявся налагоджувати особисте життя, нюх її підвів: Емілія відразу припала їй до душі, й вона почала заохочувати його одружитися. З іншого боку, сталося так, що одного разу вони навіть переспали. Насправді, не варто було цього робити. Незабаром Катрін повернулася до чоловіка та дітей. Корсо знову зайнявся злочинцями й жінкою-збоченкою.

По телефону він розповів про нещодавні здобутки: палке захоплення Ніни садомазохізмом, участь в ґонзо-забавах, поява коханця-художника, Pinturas rojas — безсумнівне джерело натхнення для вбивці.

— І все?

— Жартуєш, мабуть? Упродовж лиш одного дня ми надибали купу важливих речей, про які Борнеку годі було здогадатися за цілий тиждень.

— Самі розмиті припущення.

— Мені потрібне підкріплення.

— Знаю, твоя зомбі вже мені телефонувала. — Вона так називала Барбі. — Я постараюся допомогти. Але ж ти сам розумієш: липень. Наші солдати повтікали у відпустку.

— Це терміново.

— Ти мені про це говориш? На якийсь час