Ієн Макьюен - Амстердам

Чоловік, якого ти бачив... ні, зажди. О котрій годині ти був на тому Аллен-Креґзі?

— Десь о першій, думаю.

— Слухай. Той тип, якого ти бачив,— він напав на ту жінку, а ти вирішив не допомагати їй,— це був ґвалтівник Озерного краю.

— Ніколи не чув про такого.

— Ти що — газет не читаєш? Торік він напав на вісьмох жінок, здебільшого туристок. А цього разу жінка змогла втекти.

— Це радує.

— Ні, яке там. Він на когось напав два дні тому. Учора його заарештували.

— Ну, тоді все гаразд.

— Ні, негаразд. Ти не захотів допомогти тій жінці. Добре. Але якби ти пізніше заявив у поліцію, з іншою жінкою такого б не сталося.

Настала коротка пауза: Клайв або обдумував це, або зосереджувався. Тепер він до кінця прокинувся, і голос його став твердим.

— Необов’язково,— сказав він,— але то таке. Чому ти підвищуєш голос, Верноне? Сьогодні один з твоїх маніакальних днів? Чого саме ти хочеш?

— Я хочу, щоб ти пішов у поліцію і там розповів усе, що бачив.

— Не обговорюється.

— Ти міг би його впізнати.

— Я зараз закінчую симфонію, яка...

— Ні, дідька лисого. Ти зараз у ліжку.

— Це не твоє діло.

— Це обурливо. Іди в поліцію, Клайве. Це твій моральний обов’язок.

Глибокий вдих, ще одна пауза, ніби для обдумування, а потім:

— Ти кажеш — мій моральний обов’язок? Ти? З усіх людей?

— У сенсі?

— У сенсі оцих фотографій. У сенсі, що ти гидиш на могилу Моллі...

Згадування екскрементів на місці неіснуючої могили знаменувало поворот у суперечці, коли різьбу остаточно зірвало. Вернон обірвав:

— Ти нічого не знаєш, Клайве. Ти ведеш привілейоване життя, а сам ні чорта не знаєш ні про що.

— ...у сенсі, що ти цькуєш державного службовця. У сенсі жовтої преси, «полунички». Як ти можеш жити сам з собою?

— Можеш метати громи скільки заманеться. Ти вже мишей не ловиш. Якщо ти не підеш у поліцію, я сам туди подзвоню і розповім, що ти бачив. Співучасть у спробі зґвалтування.

— Ти що — збожеволів? Як ти смієш мені погрожувати!

— Є речі важливіші, ніж симфонії. Вони називаються людьми.

— І ці люди такі ж важливі, як наклади, Верноне?

— Іди в поліцію.

— Іди в сраку.

— Ні. Сам туди йди.

Двері Вернонового кабінету раптом відчинилися, і на порозі постала зіщулена і знервована Джин.

— Вибачте, що втручаюся в приватну розмову, містере Голлідей,— сказала вона.— Але, думаю, вам варто ввімкнути телевізор. Місіс Роуз Джуліан Гармоні дає прес-конференцію. Перший канал.

4

Партійні функціонери довго обмірковували питання й нарешті дійшли деяких розумних рішень. Перше — впустити того ранку телекамери у відому дитячу лікарню, щоб вони зняли місіс Гармоні на виході з операційної — утомлену, але щасливу після операції на відкритому серці в дев’ятирічної чорношкірої дівчинки на ймення Кенді. Жінку-хірурга зняли також на обході, у супроводі шанобливих медсестер і ординаторів, а також дітей, які повисли на лікарці, явно обожнюючи її. Потім бліц-сюжет на лікарняній автостоянці: слізна зустріч між місіс Гармоні та вдячними батьками дівчинки. Це були перші кадри, побачені Верноном після того, як він поклав слухавку; даремно поворушивши папери на столі в пошуках дистанційного пульту, він майнув до телевізора, встановленого в кутку кабінету. У той час, коли батько ридаючи всовував півдюжини ананасів хірургу до рук, голос за кадром пояснював: можна піднятися так високо в медичній ієрархії, що звертання просто «лікар» стає недоречним. Лікар перетворюється на місіс Гармоні.

Вернон, чиє серце калатало після чвари, сів за стіл — дивитися програму, а Джин навшпиньки попрямувала геть, тихо зачинивши по собі двері. Тепер глядачі опинились у Вілтширі, на якійсь верховині, дивилися вниз на лісовий струмочок, що петляв між лисими пагорбами. Затишна хатинка ховалася в тіні дерев; доки коментатор розповідав для фону вже знайому історію Гармоні, камера почала довгий, повільний наїзд, який скінчився на вівці, яка годувала своє новонароджене ягня на моріжку, неподалік чагарів, просто перед вхідними дверима. Це було друге партійне рішення: відіслати подружжя Гармоні з двома дорослими дітьми, Аннабель і Недом, до себе за місто, у сільський край, на вихідні, щойно Роуз скінчить роботу в лікарні. Вернон побачив їх зараз: родина дивиться в камеру понад сільською загорожею — усі вбрані в короткі штани й цератяні плащі, а з ними вівчарка Міллі й домашній кіт на прізвисько Браян, британський короткошерстий, якого Аннабель ніжно притискає до себе. Це було постановочне фото, але міністр закордонних справ нехарактерно для себе тримався позаду, соромився, ба навіть боявся, бо в центрі подій була його дружина. Вернон знав, що Гармоні потопили, але не міг стриматися, щоб не кивнути, віддаючи данину вмінню і досвіду себе презентувати, величезному професіоналізму цієї постановки.

Коментарі стихли, і далі пішов синхрон: звуки, гуркотіння мотора камер і різні невдоволені голоси за кадром. З операторської роботи — нахилу і коливання рамки — було зрозуміло, що там тиснява. Вернон побачив небо, потім ноги кінооператора і помаранчеву стрічку. Там, за тою стрічкою, певно, зібрався цілий цирк. Об’єктив нарешті знайшов місіс Гармоні й показав, як вона прочистила горло і готується зробити заяву. У неї щось було в руці, але вона не збиралася зачитувати, тому що почувалася досить упевнено, аби говорити без папірця. Вона зробила паузу, щоб переконатися, що всі сповнені уваги, потім почала з невеличкої історії її шлюбу — з того часу, коли вона навчалася в Ґілдхольській школі музики, мріючи про те, як стане піаністкою і виступатиме з концертами, а Джуліан був злиденним і веселим студентом юридичного факультету. Це були дні каторжної праці, однокімнатної квартири в Південному Лондоні, народження Аннабель, остаточного рішення вивчати медицину, незмінної підтримки з боку Джуліана, гордості за своє перше придбане житло в менш популярному далекому районі Фулгема, народження Неда, зростання успіхів Джуліана на адвокатській ниві, першої інтернатури тощо. Голос у Роуз був спокійний, навіть інтимний, і мав авторитет не стільки завдяки її високому стану чи статусу дружини члена кабінету міністрів, скільки завдяки професійним звершенням. Вона говорила про гордість за Джуліанову кар’єру, про захват, у якому були їхні діти, про те, як вони ділились одне з одним тріумфами і невдачами і як завжди цінували веселощі, дисципліну й, понад усе, чесність.

Роуз змовкла і всміхнулася, наче сама собі. На самому початку, заговорила вона знову, Джуліан