Ієн Макьюен - Амстердам

підстригав. Він полюбляв розігрувати шотландця, напинаючи кілт на Бернсівський вечір[30], що він сам і організував для газети, й дудіти на волинці під час новорічних корпоративів редакції. Вернон підозрював, що Макдональд ніколи не бував у краях, північніших за Масвелл-Гілл[31]. На публіці він надавав головному редактору належну підтримку, а наодинці був налаштований скептично щодо його починання. Здавалося, уся редакція знала про його скепсис — ось чому так спрагло слухала. Ґрант почав низьким риком, який мов посилив тишу навколо.

— Тепер я можу сказати,— і це буде для вас сюрпризом,— що у мене від самого початку були деякі сумніви...

Цей лукавий вступ отримав у нагороду одважний вибух реготу. Вернон просто був у захваті від такої дволикості: по-візантійському хитромудрої і лукавої. Виникла асоціація з полірованим різьбленим тарелем щирого золота, мережаним побляклими ієрогліфами.

Макдональд пояснив свої сумніви: втручання в особисте життя, бульварні методи, підводне каміння тощо. Потім він перейшов до суті справи й підвищив голос. Френк не помилився у своєму донесенні.

— Але я за ці роки зрозумів, що в нашій справі трапляються моменти — нечасто, звісно,— коли власні думки мають відійти на другий план. Вернон зробив свою справу з пристрастю, керуючись інстинктом справжнього журналіста, і відчувається, що тут, у цих стінах, є подих життя, і це повертає мене до старої доброї пори триденки[32], коли ми вміли писати по-справжньому. Сьогодні тиражі промовляють самі за себе — ми зачепили за живе громадський настрій. Отже...— Ґрант повернувся до головного редактора й осяйно всміхнувся.— Ми знову на коні, й це завдяки вам. Верноне, тисяча подяк!

Після гучних оплесків виступили інші з короткими промовами і вітаннями. Вернон сидів, схрестивши руки на грудях, з урочистим обличчям, опустивши погляд на прожилки шпонованого столу. Він хотів усміхнутися, але вирішив, що це неправильно. Він задоволено спостерігав, як генеральний директор, Тоні Монтано, потай занотовує, хто і що говорить. Хто в команді. Його треба тихенько відкликати вбік і заспокоїти стосовно Дибена, який розтягнувся в кріслі, глибоко засунувши руки у кишені, хмурився і похитував головою.

Вернон підвівся, щоб його бачили ті, хто сидів у глибині кімнати, й подякував навзаєм. Він знає, сказав він, що більшість присутніх у той чи інший момент були проти публікації. Але він дякує за це, тому що деякі аспекти журналістики подібні до науки: найкращі ідеї — ті, які виживають і зміцнюються завдяки розумній опозиції. Ці легенькі лестощі викликали щирі оплески: отже, нема чого соромитися й нема чого боятися розплати. Заки оплески затихли, Вернон спромігся протиснутися крізь юрбу до настінної дошки. Він оддер липку стрічку, якою кріпився великий аркуш паперу, та відкрив удвічі збільшену стандартну плівку — макет першої шпальти на завтра.

Усю ширину — вісім колонок — заповнювала фотографія, а під заголовком три чверті шпальти займав текст. Притихла кімната роздивлялася просту сукню, уявний подіум, нахабну позу: модель грайливо і спокусливо вдає, що відштовхує погляд камери; крихітний бюст, майстерно виставлені напоказ бретельки ліфчика, слабкий рум’янець гриму на вилицях, чуттєва помада, що додає об’єму губам, і від цього вони видаються закопиленими; інтимний, томний погляд начебто іншої, але цілком упізнаваної публічної особи. По центру внизу, тридцять другим кеглем, малими літерами, був один рядок: «Джуліан Ґармоні, міністр закордонних справ». Більше на сторінці нічого не було.

Юрба, доти така несамовита, зараз принишкла, приборкана до кінця, і мовчання тривало понад півхвилини. Потім Вернон відкашлявся і почав описувати стратегію на суботу й понеділок. Як потім один молодий журналіст зауважив іншому в їдальні, то наче побачити, як когось знайомого публічно роздягли й відшмагали. Зірвали маску й покарали. Попри це, після того, як усі розійшлися та повернулися до своїх робочих місць, загальна думка була така: це робота справжнього професіонала. Перша сторінка, безсумнівно, стане класикою, яка одного чарівного дня викладатиметься в школі журналістики. Візуальний вплив був незабутній, як і простота, непохитність, міць. Макдональд мав рацію: інстинкт у Вернона безпомилковий. Вернон цілив у яремну вену, коли переніс текст на Другу сторінку, опираючись спокусі кричущого заголовка і багатослівного підпису. Він знав силу того, що тримав у руках. Він дав самій фотографії промовляти за себе.

Коли з кабінету вийшла остання людина, Вернон замкнув двері й розвіяв задуху, розчинивши вікна навстіж, щоб впустити сире березневе повітря. До зустрічі п’ять хвилин, і йому слід поміркувати. По внутрішньому телефону він наказав Джин, щоб його не турбували. Думки прокручувалися по колу, і в голові було одне: усе минуло добре, усе минуло добре. Але було щось іще, щось важливе, якась нова інформація, на яку він мав відгукнутися, але його покликали, урвали, а потім він забув; це спалахнуло у низці інших подій. Це була репліка, фрагмент, що здивував його тоді. Він повинен був відгукнутися негайно.

Він так і не зміг пригадати цього до кінця дня, коли знову отримав нагоду лишитися на самоті. Він стояв біля дошки, намагаючись знову вловити летке відчуття несподіванки. Заплющив очі й почав пригадувати ранкову нараду в усій послідовності, усе, що було сказано. Але він не міг утримати думок, вони розпорошувалися. Усе йшло добре, усе йшло добре. Але через одну дрібничку він зараз не обіймав сам себе, не витанцьовував на столі. Це як сьогодні вранці він, лежачи в ліжку, міркував про свої успіхи, але не відчував щастя через одне — через Клайвове несхвалення.

І тут він згадав. Клайв. Щойно він згадав ім’я друга, як згадав і все інше. Він пройшов через кімнату до телефону. Все просто і, здається, обурливо.

— Джеремі? Чи не могли б ви на хвильку зайти до мене в кабінет?

Джеремі Болл з’явився менш ніж за хвилину. Вернон усадовив його і почав допит, записуючи місця, дати, години, що було відомо і що підозрювали. Одного разу Джеремі подзвонив, щоб уточнити деталі з журналістом, який висвітлював подію. Потім, щойно редактор місцевих новин пішов, Вернон скористався своїм особистим телефоном, щоб подзвонити Клайву. Знову деренчання та стукіт, шурхіт постільної білизни, надтріснутий голос. Уже по четвертій, та що це з Клайвом — валяється там увесь день, як депресивний підліток?

— А, Верноне, я просто був...

— Слухай, ти дещо розповідав уранці. Мені треба тебе спитати. Якого саме дня ти їздив до Озерного краю?

— Минулого тижня.

— Клайве, це важливо. Якого саме дня?

На тому кінці дроту почулося рохкання й рипіння: це Клайв намагався триматися вертикально.

— Це було в п’ятницю. Що за...?

—