Аскольд Мельничук - Що сказано

Втікаючи з окупованої нацистами батьківщини, а потім покидаючи й виснажену війною Європу, родина Ворогів-Забобонів прямує до «нової Римської імперії» — Сполучених Штатів, сподіваючись на прихисток і роботу. Їхнє майбутнє непевне, минуле нікому не потрібне, і їм іноді простіше говорити з мертвими, ніж із живими. Вони не знають, що таки повернуться додому на початку XXI століття — у спосіб, про який навіть не думали…
Відзначений численними престижними нагородами, цей вишуканий, трагічний і водночас іронічний роман нащадка українських еміґрантів із Нью-Джерсі першим увів українську тему в американський літературний мейнстрім.

Аскольд Мельничук

Що сказано

ЗМІСТ

Оксана Луцишина. Що написано • 7

Що сказано • 15

Мореплавці • 23

Жінка — це майбутнє • 25

Світ політики • 33

Колосмертне товариство • 39

Копійка всемогутня • 49

L’homme moyen sensuel • 55

Ставка — життя або смерть • 63

Вода пам’ятає, або Мерці повертаються метеликами • 67

Витрата Духу • 71

Відень, світова столиця • 75

Міжнародна допомогова організація • 81

Садові штати • 99

Доброчесне життя • 101

Земний рай • 105

Гроші • 113

Останні любові • 151

Пані з Avon • 157

Карпати • 167

Абу-Дабі • 181

Оксана Луцишина

Що написано

Ми б мали прочитати Аскольда Мельничука ще в дев’яностих. І не лише тому, що це «роман про Україну». Тематично можна-таки нарахувати якусь кількість текстів начебто про нас, але то радше речі, засновані на поверхових враженнях або і на стереотипах, часто із жанру розважальної літератури. Аскольд Мельничук — не про це. Натомість він — чи не сам-один у цьому жанрі на той час — пропонує читачам портрет української родини на тлі доби, тобто двадцятого століття, часу великих катастроф. Роман «Що сказано», виданий у США 1994 року, вперше в Україні переклали і видали у «Фоліо» 1996, але, як погодилися фахівці, переклад, на жаль, мав мало спільного з оригіналом. На додачу, через малий наклад та відсутність промоції роман так і не дійшов до читача. Мабуть, найповніше Аскольда Мельничука на той час було представлено в есеї Оксани Забужко («“Що сказано”, або як українська література “виходить в люди”»), вміщеному в книзі «Хроніки від Фортінбраса» (1999).

А чи готовий був український читач до цього роману? Може, книжки і вчителі приходять до нас лише тоді, коли ми вже здатні їх сприйняти і зрозуміти?.. В епоху дев’яностих ми були іншими — і на порядку денному в нас був огром різних пост- (чи ж пост-?) колоніальних проблем. Але зараз, після революції Гідності, під час війни, яка насправді ніколи не припинялася, а лише увійшла наразі в одну зі своїх «гарячих» фаз, самоусвідомлення і власна історія набули першорядного значення, раптом стали не просто ідеями, а втіленим болем: і Шевченко на барикадах, із шиною через плече, і чуби у чоловіків-воїнів, і достеменна самоврядна «Січ» Майдану… І виявилося, що ці архетипи й артефакти — аж ніяк не «викопні рештки» історії, а частина її живої рушійної сили. І цей читач, якому історія глянула в самісінькі очі, уже подужає прочитати і зрозуміти роман про себе.

…Аскольд Мельничук — письменник, професор літератури у Бостон-Коледж, перекладач, колишній багаторічний редактор одного з топових американських літературних «товстих» журналів — «АГНІ», у якому публікувалися переклади багатьох наших авторів — поруч із творами нобеліантів; а ще — співукладач, разом із Едом Гоґаном, антології «From Three Worlds — New Ukrainian Writing», першої у своєму роді. Усі, хто знає Аскольда Мельничука, в один голос стверджують, що це надзвичайна людина. Власне, його найвищий титул — це його власне ім’я, або, як іще кажуть, бренд. Пригадую, як я побачила його вперше: він виступав на конференції, читав доповідь про певні аспекти письменницької праці, а точніше — про виписування персонажа і про чекання того моменту, коли персонаж раптом виривається з-під авторської влади і починає діяти «від себе». Мене тоді вразила нюансованість теми: ішлося про почуття письменника в процесі взаємодії з то покірним, то бунтівливим персонажем, про внутрішній конфлікт автора, який то тішиться з бунту свого такого справжнього, такого повнокровного творіння, то навпаки: волів би спокійнішого розвитку подій. Дивували ця — одночасно — включеність у процес, письменницька пристрасть, яка, власне, і «веде» текст — і разом із тим відстороненість, здатність до аналізу. У цьому весь Мельничук — динаміка, поєднана з глибиною.

«Що сказано» — перший роман Аскольда Мельничука. Він одразу ж потрапив у «топи», і навіть до списку «помітних книг за версією Нью-Йорк Таймз», а це неабияка відзнака. Разом із важливою, трагічною тематикою — еміграції, воєн, інтегрування в чужу культуру — й інформативністю, критики відзначили блискучий стиль роману, його дивовижну смислову наповненість, щільність значень і філігранність самого письма. Роман справді хочеться цитувати, милуючись місткістю формулювань: «Єдина смертельна загроза — інерція», «Поговоримо після війни», «В Америці вони мають право забувати», «Його гнітила стіна навкруг нього. Його лють була тієї стіною…», «Що воно за життя без свідків?», «Хобі — це для переможених»… «Кожне речення б’є навідліг — від першого до останнього», пише Вільям Корбетт у «Гарвард Ревю». Важко з ним не погодитися.

«Що сказано» і наступний роман Мельничука, «Посол мертвих», теж на українсько-емігрантську тему, критики особливо виділяють у його доробку — як емоційно найбільш насичені. Мельничук тут вписується у парадигму літератури етнічних меншин, на яку давно вже перетворилася література Сполучених Штатів — «чорна», «китайська», «слов’янська» та ін., і це логічно — «велика література білих чоловіків» уже давно не є гегемоном. Але якщо американці особливо цінують Аскольда Мельничука як письменника, що відкриває їм досі невідому історію України, — історію, котра перетворилася на пам’ять переселенців і стала, таким чином, частиною американської ж ідентичності, «клаптикової ковдри», то для України Мельничук — це погляд одночасно і зсередини, і ззовні, і ця оптика являє несподівано потужну, казково страшну і разом із тим уже не «легендарну», а таки історичну картину. Всі наші мільйони мертвих виявляються вписаними у світові реєстри, всі наші катастрофи — обчисленими, всі наші десятиліття невидимого існування, без позначень на мапах — занотованими. Це дійсно відбулося, і дійсно з нами, які би підручники альтернативних фактів не видавало «міністерство правди». Котре й досі паношиться, уже навіть і в світовому масштабі.

Розумію, що моє формулювання теми роману «Що сказано» — «портрет української родини на тлі доби» — хибує на неточності. Портрет-бо — це щось статичне, це маркер упорядкованого, навіть буржуазного життя, а родина Забобонів-Ворогів — Стефана, Наталки, Аркадія, Ластівки і хлопчика Бо, — вигнанців, емігрантів, переселенців, утікачів, зображена в романі, навпаки, приречена на постійний рух: між містами, між континентами, між культурами, між пластами майстерної Мельничукової нарації — то граничної лаконіки стилю, то іронії, то еротики, то міфу. Недарма рідне містечко родини називається Роздоріжжя — перетин (чи початок?) багатьох можливих