Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

її справа, але нехай забирається звідси. Збирай свої речі, — додав він, глянувши на дочку.

Дженні не промовила й слова, але діти заголосили ще дужче.

— Мовчати! — гримнув Герхардт. — Ідіть до кухні.

Він випроводив їх з кімнати і вийшов сам, навіть не оглянувшись.

Дженні тихо пройшла до себе в кімнатку. Вона зібрала свої убогі пожитки й стала із слізьми складати їх у кошик, який принесла мати. Дівочі дрібнички, яких у неї трохи назбиралося, вона не взяла з собою. Вони потрапили їй на очі, але вона подумала про молодших сестер — і залишила їх на тому ж місці. Марта й Вероніка хотіли допомогти їй скласти речі, але батько не пустив їх.

О шостій годині прийшов додому Басс і, заставши всю сполохану родину на кухні, запитав, у чому справа.

Герхардт похмуро подивився на нього й не відповів.

— У чому справа? — наполягав Басс. — Чого це ви тут сидите?

— Батько вигнав Дженні з дому, — із слізьми прошепотіла м-с Герхардт.

— За що? — запитав Басс, здивовано розкривши очі.

— Я тобі скажу, за що, — відгукнувся німецькою мовою Герхардт. — За те, що вона шлюха, от за що. Дійшла до того, що її загубила людина, яка на тридцять років старша від неї, яка їй у батьки годиться. Нехай тепер виплутується, як знає. І щоб вона зараз же забиралася звідси!

Басс озирнувся; діти широко розкрили очі. Всі, навіть найменші, відчували, що трапилось щось жахливе. Але тільки Басс зрозумів, у чому справа.

— Чого ти гониш її проти ночі? — запитав він. — Зараз не час дівчині бути на вулиці. Хіба не можна почекати до ранку?

— Ні, — сказав Герхардт.

— Даремно це, — закинула мати.

— Нехай іде собі зараз же, — сказав Герхардт, — і щоб я більше про це не чув.

— Куди ж вона піде? — наполягав Басс.

— Не знаю, — безпорадно сказала м-с Герхардт.

Басс ще раз оглянув усіх, але жодного слова не сказав; трохи пізніше мати використала хвилину, коли Герхардт відвернувся, й кивнула йому, показуючи на двері.

«Іди в кімнати!» означав її жест.

Басс вийшов, а тоді і м-с Герхардт наважилась відкласти роботу й піти слідом за сином. Діти посиділи ще трохи в кухні, а потім одно за одним і вони зникли, лишивши батька на самоті. Коли, на його думку, минуло досить часу, він також підвівся.

Тимчасом мати квапливо давала Дженні потрібні поради.

Дженні треба оселитися десь у скромних мебльованих кімнатах і повідомити матері свою адресу. Басс одразу не вийде разом з нею, але нехай вона відійде трохи далі й почекає його на вулиці, — він проведе її. Коли батько буде на роботі, мати відвідає її, або ж нехай Дженні прийде додому. Все інше можна відкласти до наступної зустрічі.

Не встигли вони домовитись, як до кімнати ввійшов Герхардт.

— Піде вона чи ні? — різко запитав він.

— Зараз, — відповіла м-с Герхардт, і в голосі її вперше і єдиний раз пролунав виклик.

— Чого поспішати? — сказав Басс.

Але батько так грізно нахмурився, що він не наважувався більше заперечувати.

Увійшла Дженні в своїй єдиній гарній сукні, з кошиком у руках. Очі її дивились злякано, бо вона розуміла, що її жде суворий іспит.

Але вона стала дорослою жінкою. Вона знайшла силу в коханні, підпору — в терпінні і пізнала велику насолоду жертви. Мовчки вона поцілувала матір, сльози котилися по її щоках. Потім вона повернулася й пішла назустріч новому життю, і двері зачинилися за нею.

Розділ X

У світі, куди в такий важкий для неї час викинута була Дженні, доброчесність завжди, з давноминулих часів, марно відстоювала своє право на існування, бо доброчесність — це здібність бажати людям добра й робити їм добро. Доброчесність — це великодушність, що з радістю готова служити всім і кожному, але суспільство не дуже дорожить цією якістю. Оцініть себе дешево — вас зневажатимуть, топтатимуть вас ногами. Цініть себе високо, хоч і не по заслугах — і вас поважатимуть. Суспільство в цілому на диво погано розбирається в людях. Єдиний його критерій — «що скажуть інші». Єдине його мірило — почуття самозбереження. Чи зберіг такий-то своє багатство? Чи зберегла така-то свою чистоту? Як видно, лише поодинокі люди спроможні іноді висловити власні думки.

Дженні й не намагалася високо цінити себе. У неї був вроджений нахил до самопожертви. Зовсім не легко було б прищепити їй той життєвий егоїзм, який допомагає уберегтися від зла.

У хвилини найвищого напруження найбільш помітно росте людина. Вона відчуває могутній приплив сил і здібностей. Ми ще тремтимо, ще боїмося зробити невправний крок, але ми ростемо. Вибухи натхнення керують нами. Природа нічого не відкидає. Якщо середовище чи суспільство відвертаються від нас, ми все ж залишаємось у співдружбі зі всім сущим. Природа великодушна. Вітер і зірки — твої друзі. Будь тільки добрий і чулий — і ти збагнеш цю велику істину; можливо, вона дійде до тебе не в усталених формулах, але у відчутті радості й спокою, який, кінець кінцем, і становить суть пізнання. У спокої знаходиш мудрість.

Ледве Дженні відійшла від дверей, її наздогнав Басс.

— Дай-но мені кошик, — сказав він і, побачивши, що вона від хвилювання не може вимовити ані слова, додав: — Я, либонь, знаю, де знайти тобі кімнату.

Він повів її у південну частину міста, де їх ніхто не знав, до однієї старухи, яка нещодавно купила в розстрочку годинник у тій крамниці, де Басс тепер працював. Він знав, що їй потрібні гроші, і тому вона хоче здати кімнату.

— Ваша кімната ще вільна? — запитав він цю жінку.

— Так, — відповіла вона, розглядаючи Дженні.

— Може, ви здасте її моїй сестрі? Ми переїжджаємо до іншого міста, а вона поки що не може їхати.

Старуха погодилась, і незабаром Дженні знайшла тимчасовий притулок.

— Ти не засмучуйся, — сказав Басс, який щиро вболівав за сестрою. — Все владнається. І мама сказала, щоб ти не засмучувалась. Приходь завтра додому, коли батько піде на роботу.

Дженні обіцяла прийти; Басс сказав їй ще кілька втішних слів, домовився із старою, що Дженні харчуватиметься в неї, і попрощався.

— Ну от, все гаразд, — сказав він уже на дверях. — Все буде добре. Не засмучуйся. Мені час іти, а вранці